Історія сержанта 44 артилерійської бригади Грізлі з Тернопільщини

Історія сержанта 44 артилерійської бригади Грізлі. Її розповіла Оксана Чмиленко, 20 хвилин.

У мирному житті він працював будівельником і найбільше переймався тим, як забезпечити родину. Однак після того, як побачив репортаж про підступне захоплення українських морських піхотинців у Феодосії російськими військовими, не зміг залишатися осторонь — вирушив добровольцем.

Знайомтеся, наш герой — сержант з матеріального забезпечення роти охорони, військовослужбовець 44 артилерійської бригади на псевдо Грізлі.
Не міг бути осторонь
Служба для Грізлі стала справою життя: від перших батальйонів в АТО, ООС до повномасштабної війни, від окопів під Кримом до позицій на Півдні. Тепер старший сержант Грізлі відповідає за забезпечення роти й безпеку людей, з якими пройшов найважчі етапи війни.

— У 1993–95 роках я проходив строкову службу в Криму, в морській піхоті, — згадує військовослужбовець Грізлі. — А в травні 2014 року, коли батальйони тільки створювалися, пішов добровольцем

Він пригадав той тривожний вечір: переглядав новини, коли на екрані з’явився репортаж — уночі російські військові захопили одну з частин морської піхоти у Феодосії.

Порушили всі домовленості, вдерлися нахабно, без оголошення, надурили.

— Чорні берети... це ж мої, морпіхи — і стислося в грудях, — каже. — Я не міг спокійно на це дивитися.

Тоді в. о. Президента закликав людей до захисту — і він пішов у неділю до військкомату.
Бригада лише формувалася
До своєї частини, яка базувалася в Криму, Грізлі тоді вже не міг потрапити. Телефони штабів не відповідали, морпіхів не було, залишався лише ВДВ.

— Мене направили у батальйон територіальної оборони Тернополя (згодом «ЗБРУЧ»), що тоді формувався, — пригадує витоки створення нового війська. — 44-ї бригади ще не було. Колишній командир батальйону проводив співбесіди з новоприбулими прямо на КПП. Родичі та друзі передавали їжу нам через паркан. Тоді в народі був особливий дух.

Перший виїзд із Тернополя був в напрямку Армянська (тоді в Чаплинці базувалися). Там батальйон прикривав підступи до Криму, 24/7, але обійшлося без стрілянини. Потім — Скадовськ. Зимували там, чекали можливого десанту.

У 2015-му підрозділ вже потрапив в зону АТО. Дислокація була у Володарському районі, поблизу Маріуполя.

Виконували завдання на уявній лінії розмежування. Грізлі ще застав бої в Широкиному — артилерія, міномети, тоді ще без масового застосування дронів. Через рік служби, по закінченню строку мобілізації, їх звільнили.

— Ми їхали додому з піднесеним настроєм, — ділиться Грізлі. — Хвилі мобілізації відбулися, армія є, ситуація мала б стабілізуватися. За подальший рік — підробляв, шукав себе. А потім зрозумів, що нічого не стабілізувалося. Люди гинуть: і цивільні, і військові.
Війна не відпускає
Батальйон був із Заходу України. І хоча в Грізлі була травмована спина після невдалого стрибка в АТО — не витримав — наприкінці 2016-го повернувся.

— Не міг змиритися, — каже. — Мене прийняли. Але вже не мобілізовували, а тільки на контракт: перший піврічний, а далі — ще на три роки.

Він служив на різних посадах. Командир відділення радіаційно-хімічного й бактеріологічного захисту, далі — в стрілецькій роті. Потім — у взводі забезпечення головним сержантом взводу, далі роти. У 2016-му став старшиною роти.

— У 2020-му звільнився, після трьох із половиною років контракту, — веде далі військовослужбовець.

— Пройшов реабілітацію, а у 2021-му знову призвався, у ту ж частину. І знову — контракт, ще на п’ять років.
«Справжній козацький драйв»
Сьогодні Грізлі — сержант із матеріального забезпечення роти охорони. Його робота — це номенклатури, звірки, турбота про забезпечення всім необхідним: від їжі до боєприпасів, від одягу до дров. У підрозділі — понад сто осіб. Рота охорони відповідає за безпеку об’єктів, КПП, паролі, маскування. Все — за правилами, без права на помилку.

Початок повномасштабного вторгнення згадав як найважчий місяць. У роті залишалося лише з десяток бійців-контрактників. Вони їздили з артилерією — охороняли, допомагали.

— Болото, дощ, обстріли без перестанку, — переносить нас на Київщину співрозмовник. — Палатку не поставиш, вогнища не розпалиш. Під Києвом місце міняли по кілька разів — працювали «перекатами». Ніхто не скаржився. Просто не було коли. Справжній козацький драйв.

Прилітало багато

Розповів Грізлі, як спали в ямках під деревами. Копали швидко — земля там піщана. Генератори теж закопували — аби не засікли. А прилітало — багато. Не десь там,

на горизонті, — просто по них. Тоді, на самому початку активної фази, під Києвом, було найнебезпечніше.

— Пам’ятаю, шукаємо місце для ночівлі в лісі, чуємо — бахає, — емоційно продовжує відтворювати ті події. — Повертаємося до своїх, а там горить усе: ліс ,машини, техніка, пушки розкидало. Люди, на щастя, порозбігалися вчасно, всі живі.

Іншого разу — «пушки» з одного боку, БРДМ — з іншого. Підрозділ Грізлі бійцям-артилеристам прямо біля гармат розливав суп в великі разові стакани, щоб ті похапцем підкріпилися — стріляли без перестанку. Весь день успішно відбивалися, а під вечір прилетіло. Щоправда наші дали швидку і гідну відповідь і враз перемістилися в іншу точку.

Від ворогів прилітало знову і знову, однак в те місце, де наших хлопців уже не було: маневри швидких «перекатів» — вправно відпрацьовані.

На місці хат — лише печі
Пересувалися гармаші часто і без світла. Небезпечно, каже, їздити вночі, та ще й лісами, коли видно лише силуети. Командир їхав спереду, за ним гаубиці, за метрів двісті, а замикав підрозділ Гізлі на ГаЗ-66. Не раз, каже, зупинялися у сутінках, роздивлялися, прислухався, куди далі їхати, коли втрачали з поля зору своїх через пітьму та пилюку. Запам’ятовували силуети дерев, орієнтувалися на стовпи електропередач, іноді орієнтирами були будинки при дорозі в селах, однак війна міняла «картинки»:

— Якось їдемо:

хати стоять, а повертаємося тією ж дорогою — усе розбито, замість хат самі пічки стирчать, десь димить, десь догорає…
Хочеться домашнього
Після Київщини — Коростень, Овруч, у бік Білорусі. Там теж було тривожно, але найгарячіше, здавалося, все ж залишилося позаду — у перші тижні війни. Тоді не було виразної лінії фронту, а ворог ішов колонами. Утім, завдяки чітким розвідданим і злагодженій співпраці між підрозділами, вижили, вціліли. Усе працювало, як годинник.

— Далі — запорізький напрямок, — веде нас своєю траєкторією війни Грізлі. — Наш батальйон розформували, але кістяк роти залишився на південно-східних рубежах.

Особовий склад — майже той самий, що був на початку. Хлопці за цей час міцно здружилися, попри важкі побутові умови. Часто — без світла і води, у режимі повного маскування.

— Усі діляться посилками з дому, — з теплом згадує про свій колектив. — Харчування тут хороше, продуктові набори в ЗСУ — щораз кращі, та часом таки хочеться домашнього.
«Це не лише наш біль»
Міркуючи про мотивацію, Грізлі згадав про родину. Батьки його — із Львівщини. Вісімдесят відсотків родин з їхнього села за радянських часів було вислано в Сибір. Батько народився у Воркуті, дідусь звідти взагалі не повернувся. Але Грізлі не прагне мстити нащадкам тих перевертнів.

— Режим минув,

а за ним — усе зотліло, — пояснює. — Я просто не хочу, щоб це повторилося. У 45-му моїй бабусі було шістнадцять, коли її посадили. Приписували статтю про збройне повстання. Відсиділа вісім років, аж до смерті Сталіна. Згодом батька пізніше прирівняли до реабілітованих, бо народився у місцях позбавлення волі. А бабуся була політично переслідуваною. Людей нищили, розвозили по різних кінцях — нізащо. Ми не одні такі. І це не лише наш біль.

— Я — людина віруюча, хрестився вже у свідомому віці, — завершує з надією. — Молюся і вірю, що Бог чує наші молитви.

Мріє мати невісток, внуків. Хоче, щоб життя повернулося у звичне русло. Мирне. Своє. Українське.

За мужність і відданість службі, Грізлі нагороджений кількома відзнаками: нагрудним знаком «Сталевий Хрест» від Головнокомандувача Збройних Сил України, відзнакою ОК «Південь» за оборону Маріуполя, відзнакою 44 окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола , а також відзнакою ОК «Захід». Ці нагороди стали відображенням його безкомпромісної служби та неймовірної відваги на передовій.

Ми писали також: Герої серед нас: Володимир Іваник з Тернопільщини отримав Золотий хрест від Головнокомандувача ЗСУ.

https://rovesnyknews.te.ua/geroyi-sered-nas-volodymyr-ivanyk-z-ternopilshhyny-otrymav-zolotyj-hrest-vid-golovnokomanduvacha-zsu/