Виступ Григорія Суркіса на XXVII Конгресі УАФ

Сьогодні у Києві у Будинку футболу відбувся XXVII черговий Конгрес Української асоціації футболу. У його рамках виступив колишній президент цієї організації, почесний член УЄФА Григорій Суркіс, що викликало неабияке пожвавлення учасників Конгресу.

Шановні панове делегати чергового Конгресу УАФ. Шановні гості та журналісти, присутні на цьому велелюдному зібранні.

Користуючись нагодою, хочу звернутися до вас з кількома думками про те, що таке справжні і фальшиві цінності. А відтак, що дає нам приводи пишатися, а що змушує соромитися в контексті футбольного життя України.

Поштовхом для відвертої розмови на цю тему можна вважати необрання Андрія Шевченка членом Виконкому УЄФА і програш команди Сергія Реброва у повторному матчі з бельгійцями. Обидва інформаційних приводи жваво обговорюють функціонери, політики та громадські діячі, пропонуючи народу свої інтерпретації резонансних подій. Оскільки я належу одночасно і до першої, і до другої категорії осіб, пов’язаних з футболом, спробую пояснити свою точку зору просто, так би мовити — на пальцях, дохідливо і популярно.

Відразу попереджаю — я не виступаю в ролі адвоката ані президента УАФ, ані головного тренера національної збірної. Просто волію до справедливості. Тому маю право нагадати всім тим, хто забув, чим відрізняється справжнє золото від циганського. Особливо корисним мій спіч буде для спритників і кон’юнктурщиків, котрі ліплять з мухи слона і намагаються торгувати «слоновою кісткою». Мене нудить від такого лицемірства.

Після недавньої перемоги над бельгійцями ура-патріоти наперебій розсипали здравиці на честь Сергія Реброва. А після поразки у повторному матчі — не залишили на його професійній репутації живого місця. Ви вважаєте це правильно? Хіба один з провідних форвардів «Золотої команди» Лобановського не заслужив більш чемного поводження і стриманіших, коректних реакцій, або ж просто конструктивної критики?

Я не розумію природи такої палкої любові, котра в одну мить може знищити всі попередні досягнення людини, обнулити її заслуги і місце в історії головної команди країни. Вважаю неприпустимим у публічних дискурсах вихід за межі професіональної оцінки результатів матчу,

провокування ненависті і нетерпимості у футбольному середовищі.

Це стосується насамперед працівників ЗМІ. Адже трохи не з садистським завзяттям деякі журналісти нав’язливо прагнуть призначити цапом-відбувайлом без вини винного Андрія Шевченка, дезорієнтуючи широку громадськість і навмисне викривляючи факти його невдалої спроби стати членом Виконкому УЄФА.

В історії українського футболу вже було зафіксовано «полювання на відьом». Напевне, і серед вас присутні свідки, котрі могли б в деталях пригадати методи психологічного знущання спортивних чиновників та ангажованих мас-медіа над тренером від Бога, вчителем і наставником для тисяч фахівців по всьому світу, які досі шанують його ім’я. Мова про Валерія Васильовича Лобановського, на адресу якого столоначальники різного штибу спільно з запопадливою четвертою владою також мали свого часу купу претензій, коли він керував національною збірною. Я не сумніваюся в тому, що Сергій Ребров з його тренерським штабом адекватно відреагують на дилетантські поради довжелезної черги так званих — «експертів», які завжди знають рецепти перемог.

Скандальний інтершум, що останнім часом здійнявся на галасливих майданчиках в інтернеті, на жаль, не спонукає до об’єктивного аналізу претензій на адресу Андрія Шевченка та їх фахового розуміння.

З ЦІЄЇ ПРИЧИНИ ДОЗВОЛЬТЕ МЕНІ ЗРОБИТИ ДЕЯКІ ПОЯСНЕННЯ, ВРАХОВУЮЧИ БАГАТОРІЧНИЙ ДОСВІД ПЕРЕБУВАННЯ У ВИКОНКОМІ УЕФА, І АРГУМЕНТУЮЧИ ВИКЛЮЧНО ФАКТАМИ.

Отже, факт перший. Очільник Української асоціації футболу за ініціативи Виконкому УАФ справді був зареєстрований кандидатом на виборах до Виконкому УЄФА. На офіційному сайті повідомлялося, що були оформлені і вчасно та належним чином подані до штаб-квартири в Ньоні всі необхідні документи.

Так заведено, що після реєстрації всі кандидати організовують зустрічі з представниками національних асоціацій, агітуючи за себе. Я знаю, що Шевченко також скористався цією можливістю. Тобто, його підготовка до виборів практично нічим не відрізнялася від інших претендентів. Тому неправдивим і упередженим є твердження, що він проігнорував, зокрема, і особисті контакти зі своїми колегами. Навпаки, Андрій Миколайович дотримався корпоративної етики в цьому делікатному питанні.

Але не це вплинуло на підсумки голосування.

Факт другий. Традиційно в умовах жорсткої конкуренції між членами УЄФА відбулися вибори представників до Виконкому організації. На жаль, Шевченко не набрав необхідної кількості голосів делегатів Конгресу і не пройшов до складу управлінського органу УЄФА. Звертаю вашу увагу — він не провалив вибори, як у розпачі драматизують ЗМІ, а не набрав необхідної кількості голосів «ЗА». Бо в даному форматі волевиявлення з індексом «ПРОТИ» взагалі не голосують. Тобто жодного приводу для скандального, а тим паче — обвинувального контексту повідомлення я не бачу. Просто Україні цього разу не поталанило. Так само, як і решті країн-кандидатів, що також не пройшли. Це — об’єктивність, яку слід сприймати гідно, усвідомлено, без істерик. І робити висновки, А НЕ ЗЛОВТІШАТИСЯ, ПОЛИВАЮЧИ БРУДОМ ЗАМОВНИХ МАТЕРІАЛІВ СВОГО ВИДАТНОГО СПІВВІТЧИЗНИКА.

Тільки не треба інтригувати публіку якоюсь ілюзорною, вдаваною зарубіжною зрадою чи антиукраїнським заколотом. Все набагато простіше. Справжні вороги — поруч з нами, ба, у нас за спинами. Дивись,

кому з доморощених одіозних ділків це вигідно. Хто в такий непатріотичний спосіб відволікає увагу від своїх численних кримінальних історій.

У випадку з намаганнями ДЕЯКИХ медіа, лояльних до колишнього керівництва УАФ, сплюндрувати міжнародний авторитет і ділову репутацію Шевченка, можна зробити безпомилковий висновок, що в цьому найбільше зацікавлений особисто Андрій Павелко. Це в його стилі — перекласти відповідальність за власні огріхи на чужі плечі. Це його чисельні корупційні схеми, розкриті правоохоронцями, буквально шокували футбольний загал України.

НА ЖАЛЬ,ТЕПЕР ЦЕ ТЕЖ ДОКОНАНИЙ ФАКТ. ГІРКИЙ І НЕПРИЄМНИЙ. АДЖЕ ЗНАЧНИЙ ПОЗИТИВНИЙ ІМІДЖ ДЕРЖАВИ, ЩО ПО КРИХТІ НАБУВАВСЯ РОКАМИ, ЗОКРЕМА, ПІД ЧАС ПІДГОТОВКИ І ПРОВЕДЕННЯ ЄВРО 2012, БУЛО ЗІПСОВАНО ТА ПОСТАВЛЕНО ПІД СУМНІВ.

Наївно думати, що Павелко сам покається і викине каміння з-за пазухи, коли дивитиметься у вічі тим з вас, хто довірив йому футбольне господарство країни. Людям властиво помилятися. Головне — не припуститися фатальної помилки.

Отож, чи буде хвіст крутити собакою, залежить від нас з вами. Від нашої тверезої пам’яті,

від принциповості, від патріотизму, якщо хочете. У багатогранному спортивному житті держави завжди знайдеться достойне заняття на вітчизняних футбольних теренах для талановитих менеджерів.

У цьому зв’язку мені пригадується 1996 рік, повернення Валерія Васильовича Лобановського до Києва. Напередодні цієї події хтось із диванних експертів опублікував прогноз — мовляв, от приїде метр і вся команда Йожефа Сабо, а він тоді очолював «Динамо», буде розпущена. Бо нинішній склад гравців не витримує жодної критики. Журналісти, в свою чергу, традиційно долили масла у вогонь і здавалося, що от-от вибухне грандіозний скандал.

Але Лобановський вміло зняв напругу. Він провів перші збори, познайомився з гравцями, зробив певні корективи, однак нічого докорінно не ламав. І буквально через рік майже той самий склад команди, котра із соромом поступалася навіть швейцарському «Ксамаксу» в Кубку УЄФА, вже заграв у чвертьфіналі Ліги чемпіонів. Під орудою досвідченого метра його підопічні через два роки перемагали в євротурнірах вже «Реал» і «Барселону».

У складі тієї легендарної команди виступали суперфорварди — Ребров і Шевченко. Обидва — майстри атакуючої гри. Сьогодні вони знову в парі. Вони знову налаштовані перемагати. Сьогодні доля звела їх за спільним вирішенням футбольних завдань стратегічного рівня. Хто, як не ми повинні допомогти їм в цьому! Як тут не згадати Кобзареве: «В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля…»

Слава Україні!