Унікальна історія фаната з Північної Ірландії: 11 років живе у Львові та створив фонд допомоги ветеранам
4 квітня пройшло два роки з дня загибелі фаната «Карпат» Тараса Чучмана. З перших днів повномасштабного вторгнення він вступив до лав 2-ї окремої Галицької бригади Національної гвардії України. У 2023 році Тарас потрапив під артилерійський обстріл неподалік Мар'їнки.
Робив класні відео про «Карпати» і хотів бути корисним на війні: вболівальник львів'ян Тарас Чучман у спогадах друзів
Друзі захисника України створили благодійну організацію «Фонд Непереможних Захисників імені Тараса Чучмана», яка допомагає ветеранам адаптуватися до цивільного життя після поранень. Одна з ініціатив – військових, які проходять лікування і реабілітацію у Львові, запрошують на матчі «Карпат».
У лютому команда фонду презентувала свої цілі на 2025 рік;
✅ програма з вивчення англійської мови;
✅ програма з покращення доступності;
✅ підтримка дітей, які постраждали від війни, через футбол;
✅ розширення діяльності фонду.
Більше про діяльність фонду нам розповів його засновник Кайл Галлахер. Також Кайл поділився своєю історією – він футбольний фанат, архітектор і ландшафтний дизайнер з Північної Ірландії,
який вже 11 років живе у Львові.
«Карпати» дають нам стільки безкоштовних квитків, скільки нам потрібно»
Зустрічаємось у Львові у культовій кав’ярні «Вірменка» за кілька годин до матчу «Карпати» – «Шахтар». На стінах висять намальовані портрети наших героїв – Редіс, Пташка, Волина, Да Вінчі, Павло Петриченко та інші.
«Я дуже багато чув про це місце, але вперше тут за мої 11 років у Львові», – сміється Кайл.
Сьогодні у фонду багато роботи – на матч «Карпат» вони вперше у своїй практиці запросили 20 військових. Програма дня для захисників не обмежується лише футболом – є також екскурсія Львовом, обід і пиво у пабі, а вже тоді поїздка на стадіон.
За такою схемою команда фонду працювала першу половину цього сезону. Це був тестовий режим, щоб налагодити всі процеси. У 2025 році фонд поступово розширює свою діяльність.
«Ми почали брати щонайменше 20 військових на ігри замість 10, – розповідає Кайл. – «Карпати» просто чудові – вони дають нам стільки безкоштовних квитків, скільки нам потрібно. Допомагають з логістикою на стадіоні – відчиняють ворота спеціально для нас і пропускають наш мікроавтобус,
щоб хлопцям не потрібно було багато ходити.
Після гри в нас є доступ на поле, а гравці підходять до військових зробити фото. Клуб також допоміг нам із соціальними мережами. Це їхня команда маркетингу розробила логотип і все брендування для нас. Незабаром ми станемо їхніми гостями на тренуваннях.
Спілкуємося з людьми з інших клубів, щоб робити те саме, що з «Карпатами». Знаю, що була зацікавленість з боку вболівальників «Динамо». А вчора зустрічався з людиною з «Шахтаря». Гірники грають свої домашні матчі в різних містах, тому це не так просто. Але сподіваюся, що ми організуємо деякі цікаві речі разом.
Наприклад, є ідея запрошувати військовослужбовців на тренування гірників. У Львові лікування та реабілітацію проходять солдати з усієї України. І багато з них є вболівальниками «Шахтаря». Та і загалом у нашій групі ветеранів є вболівальники практично кожного клубу».
Одна з ідей фонду – проводити футбольні табори і турніри для дітей ВПО, а також дітей, які втратили свого батька або їхній батько отримав поранення. Ці активності планують на час літніх канікул.
«У нас будуть уроки англійської мови для солдатів»
Ще один напрямок роботи фонду – уроки англійської мови для військових.
«Це прохання самих солдатів, – пояснює Кайл. – Ще на початку нашої роботи я підготував анкету для військових із різними запитаннями:
📝 Чи правильно ми все робимо?
📝 Чи їм це подобається?
📝 Що ми могли б зробити краще?
📝 Що ми могли б зробити по-іншому?
📝 Що б вони ще хотіли додати?
Загалом вони сказали, що все чудово, але кілька людей написали, чи могли б ми проводити уроки англійської мови. Серед наших волонтерів є один українець – вчитель англійської мови. Тому ми склали програму уроків і скоро збираємось розпочати заняття.
У нас будуть уроки англійської для солдатів, які тільки починають вивчати мову. Також буде англомовний клуб для тих, хто вже говорить, але хоче більше практикувати свою англійську з носіями мови. Для військових це важливо. Деякі з них дають інтерв’ю іноземним медіа, тому хочуть вільно висловлювати свої думки.
Інші хочуть здобути нову професію, тому що роботу, яку вони мали до війни, зараз вже не можуть виконувати. Солдати, яким ми допомагаємо, мають різний ступінь інвалідності.
Один хлопець втратив обидві ноги та одну руку – у нього є лише одна рука.
Багато хлопців втратили одну ногу нижче коліна. Їм поставили протези, вони можуть ходити так, що ви навіть не зрозумієте, що в них є ампутації. Кілька разів я гуляв з ними. Вони так швидко ходять, що я не встигав за ними.
Ми хочемо допомогти їм знайти нову роботу, якщо вони цього потребують. Знання англійської мови може бути для них справді корисним вмінням».
«Сподіваюся, через 6 місяців ви побачите пандуси в барах, ресторанах і театрах Львова»
Фонд також працює над програмою доступності міста для ветеранів.
«Було кілька місць, куди ми хотіли привезти хлопців. Наприклад, Італійський дворик. Але ми не змогли цього зробити, оскільки всередині є сходи. Влітку ми водили солдатів на обід у паб «Кантона», адже там був літній майданчик.
Але як тільки погода змінилася, то виникли труднощі з тим, щоб потрапити в середину – не всі хлопці могли піднятися сходами. Кантона стане першим місцем, де ми збираємося встановити пандус. Тепер туди зможуть потрапити не лише наші солдати, а й будь-хто на кріслі колісному.
В Італійському дворику зараз роблять ремонт. Можливо, вони планують встановити пандус, але якщо ні, то ми запропонуємо їм таку ідею. У нас є бізнес-модель для встановлення пандусів, яка буде фінансуватися трьома способами. У нас є власні кошти, тому ми можемо це оплачувати. В такому випадку на пандусі буде наш логотип і напис, що його встановив «Фонд Непереможних Захисників імені Тараса Чучмана». Можливо, ще QR-код наших соціальних мереж.
Другий варіант – заклад може заплатити за це сам, а ми розмістимо на ньому їхній бренд. І третій варіант – пандус може встановити спонсор. В цьому випадку ми розмістимо на ньому їхній логотип. У нас є хороший виробник, тому пандуси не коштують дорого. Сподіваюся, що через 6 місяців ви побачите пандуси в барах, ресторанах, театрах і магазинах Львова.
Ще плануємо розпочати збір коштів на грантовий фонд, який ми сподіваємося запустити у 2026 році. Солдати зможуть подати заявку на отримання фінансування, якщо хочуть пройти навчання для нової роботи, здобути нову професію чи адаптувати своє житло відповідно до нових умов життя.
Наприклад, треба встановити ширші двері, щоб могло проїхати крісло колісне.
Ветерани також можуть подати заявку на грантове фінансування, щоб допомогти своїм дітям вступити до університету. Деякі солдати, з якими ми спілкувалися в реабілітаційних центрах, хвилюються щодо майбутнього своїх нащадків. Вони кажуть, що до війни мали хорошу роботу, а тепер не впевнені чи зможуть забезпечити дітей вищою освітою.
Ось такі наші амбіції на наступний рік. Гроші, які ми зараз збираємо, покривають наші поточні витрати. Але щоб мати змогу реалізувати всі плани, нам потрібно зібрати набагато більше коштів. У футболі багато грошей і багато людей з грошима, тому ми оптимістично налаштовані, що все вийде».
«Солдати не потребують такої допомоги, як ми думали»
Тарас Чучман, Кайл Галлахер і Олег Солдатенко
Поки ми спілкуємося у «Вірменці» вболівальник «Карпат» і друг Кайла Олег Солдатенко проводить для військових екскурсію Львовом. В один момент хлопці проїжджають під вікнами кав’ярні на екскурсійному гольф-карі.
«Солдати не потребують такої допомоги, як ми думали. 70-80% з них можуть добре ходити,
тому що вони мають протези. Навіть хлопці на кріслах колісних чудово дають собі раду. Ми можемо їм лише трішки допомогти подолати сходинку, коли треба зайти в паб.
Львівська міська рада також дуже допомогла. Нам надали повний доступ, тому наш мікроавтобус може привезти військових просто під двері кафе. Нам пощастило з водієм – він воював, був поранений в ногу, тепер працює в одному з реабілітаційних центрів. Він дуже допомагає нам в організації наших виїздів на футбол.
Мені всі кажуть: «О, це так чудово, що ти робиш». У нас великі плани, багато організацій залучено до цього проєкту, потрібно ще зібрати багато коштів. Але зараз я щасливий, що можу піти в паб і подивитися футбол зі своїми новини друзями. Насправді ці хлопці – більше, ніж мої друзі. Вони мої герої».
«Турнір «Єврофан» у Львові допоміг мені подолати депресію»
Кайл з Белфаста. Вперше до Львова він приїхав на турнір серед європейських футбольних фанів «Єврофан». Ця пригода допомогла йому пережити труднощі в особистому житті.
«Я розлучився, втратив дім і страждав від депресії. А тоді менеджер нашої футбольної команди сказав,
що через 6 місяців ми їдемо до Львова, щоб зіграти в міжнародному футбольному турнірі. Це вимагало чималої підготовки – потрібно було зібрати кошти на подарунки для дитячого будинку, провести додаткові тренування, забезпечити команду домашнім та виїзним комплектами форми.
Це допомогло мені подолати депресію. Якщо говорити відверто, то я не знаю, як би я пережив цей період. Це був найгірший час у моєму житті. І раптом у мене з’явилася можливість поїхати і зіграти в турнірі на іншому кінці Європи.
Я приїжджав на «Єврофан» три роки поспіль. В цей час намагався заново побудувати своє життя. Думав, що живу у Белфасті лише тому, що я там народився, а не тому, що це був мій вибір. Там погана погода, нудно, дорого. У мене не було стосунків і дітей. Я працюю онлайн, тому можу жити будь-де. Вирішив спробувати життя в іншому місці».
Галлахер остаточно прийняв це рішення у Львові, куди приїхав на черговий «Єврофан».
«Це було літо 2013 року. Наша футбольна команда сиділа в ресторані на Площі Ринок і обідала. Це був чудовий сонячний день, я просто дивився навколо, який красивий Львів.
Сказав своєму менеджеру, що збираюся переїхати в іншу країну. Через пів року я все влаштував, щоб розпочати нове життя в Іспанії.
Але за два тижні до мого переїзду у мами діагностували рак. Звичайно, я не міг її залишити, адже їй потрібна була моя допомога. Вона пройшла хімієтерапію, їй зробили операцію і приблизно через п’ять місяців вона сказала мені, що все добре.
Тепер виникла інша проблема. Іспанія – популярний туристичний напрямок, і влітку житло стає дуже дорогим. Я планував поїхати в січні, коли оренда квартири коштувала 500 євро на місяць. Влітку ціни стають у п’ять разів дорожчими і тепер треба платити 600 євро на тиждень. Подумав, що повернуся до цієї ідеї вже восени, коли ціни знову підуть на спад».
Але все склалося так, що Кайл таки опинився у Львові.
«Думав, що мені потрібна віза, щоб жити в Україні. Тому вирішив, що поїду на літо до Таллінна чи Праги. Потім приїхав до Львова на «Єврофан». Говорили з Олегом Солдатенком про мої плани на життя. Він запитав, чому б мені не пожити у Львові. І пояснив, що мені не потрібна віза, якщо я їду на три місяці.
І щойно він це сказав, я відразу прийняв рішення. Спочатку це був план залишитися на три місяці, але вже через тиждень життя у Львові я відчув себе як удома. Зрозумів, що хочу жити в Україні. Коли тут гарна погода, то це найкраще місце у світі. Це було майже 11 років тому.
Люди часто питають, чи шкодую я, що переїхав в Україну. Єдине, про що шкодую – чому не переїхав сюди раніше. Для мене це щасливе місце. Це завжди моя відповідь. Перші п’ять чи шість років у Львові були найкращим періодом мого життя, а потім почався COVID і війна».
«Показував британський паспорт на блок-постах. Кожного разу запитували, чому я досі тут»
Кайл і пам'ятник Тьєрі Анрі
Після початку повномасштабного вторгнення Кайл залишився у Львові. В Україні він побудував нові стосунки і сім’я вирішила нікуди не виїжджати.
«Приблизно за два тижні до початку війни у нас була розмова і родина сказала, що нікуди не хоче їхати. Після вторгнення я ще раз запитав, чи хочете ви хоча б на деякий час поїхати до Великої Британії? Вони сказали: «Ні». Я просто подумав: «Окей». Я не збирався їхати без них.
Пам’ятаєте,
на початку війни на всіх головних дорогах стояли блокпости. Коли мене зупиняли, то я показував свій британський паспорт. Мене кожного разу запитували, чому я досі тут. І завжди казали мені: «Дякую, що залишився». Насправді я дуже вдячний, що мені не довелося їхати.
Відчував, що можу бути корисним тут і повинен якось допомогти. Перші дні допомагав британцям, які хотіли виїхати з країни. Тоді щодня протягом наступних шести тижнів працював по 18 годин на добу у своїй квартирі за ноутбуком і телефоном. Зв’язував людей з Великої Британії, які хотіли допомогти, з людьми в Україні, які потребували допомоги.
Наприклад, двоє моїх друзів володіють пабом в Англії. Вони вирішили провести день збору коштів – і це мало величезний успіх. За день вони зібрали для України 20 тисяч фунтів. Проблема була в тому, що вони не знали, що робити з цими грошима і як їх краще використати. Тому і зверталися до мене».
Через 15 місяців такої волонтерської роботи Кайл вирішив, що хоче займатися своєю справою. Так виникла ідея з «Фондом Непереможних захисників імені Тараса Чучмана».
«У мене є знайомий волонтер – він британець і футбольний фанат.
Він звернув увагу, що реабілітаційний центр організовує для солдатів японські чайні церемонії та плетіння кошиків. Він вважав, що мають бути також якісь чоловічі справи.
Коли я це почув, то в мене в голові спалахнула ідея. А через два дні мав зустріч з одним з директорів «Карпат», який сказав, що у новому сезоні почнуть грати з вболівальниками на трибунах. Пазл склався – я буду возити хлопців на футбол.
Тарас Чучман був моїм хорошим другом. Познайомився з ним під час «Єврофану», де він працював фотографом і відеооператором турніру. Коли я переїхав до Львова, то ми ходили разом дивитися матчі «Карпат». Це був кайф».
Коли Кайл говорить про Тараса, то в нього очі наповнюються сльозами і починає тремтіти голос. У мене теж клубок у горлі.
«Я більше не хотів займатися загальним волонтерством. Хотів зробити щось присвячене його пам’яті і на його честь. Коли виникла ідея організувати фонд, то подумали, що було б символічно назвати це на його честь.
Спочатку ми працювали у тестовому режимі. Не хотіли, щоб ім’я Тараса було пов’язане з проєктом, який не став успішним. Ми презентували фонд фактично через п’ять місяців після його запуску.
Хотіли бути впевненими, що зможемо зробити все належним чином, перш ніж розпочати. Також ми спитали дозволу у дружини назвати фонд на його честь.
На стадіоні «Україна» ми завжди дивилися матчі у секторі 11. Тепер деякі друзі Тараса, які воювали разом з ним, інші солдати, яких ми привозимо на матчі, ми всі стоїмо там, де був він. Наприкінці сезону його дружина і діти також приєднаються до нас. Це дає нам усім трохи щастя. Ми просто думаємо, що він дивиться на нас згори».
«Жив у Белфасті в 70-80-х. Я звик, що навколо мене вибухи»
Уточнюю, як коректно називати Кайла – британець чи ірландець. Він каже – північний ірландець. Галлахер вже мав досвід війни до України. Конфлікт у Північній Ірландії або «Лихоліття» тривало з 1960-х до 1998 року.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, то люди питали мене чи я не боюся. Я казав, що ні, тому що я жив у Белфасті в 70-80-х. Я звик, що навколо мене вибухи. Коли росія запускає ракети, ми чуємо сигнал тривоги, коли ІРА підривала автобуси, ресторани і вулиці з магазинами, ми не отримували жодного попередження. Можна сказати,
що в Україні, принаймні у Львові, безпечніше під час війни, ніж це було в Белфасті під час «Лихоліття».
Я народився, до 18 років та навіть далі жив в умовах цього конфлікту. Коли я навчався у школі, то ненавидів, що мені довелося пройти через це. Вирішив утекти за першої ж нагоди. Але навіть коли я поїхав навчатися в університет і мешкав у Манчестері, то ІРА підірвала досить потужну бомбу в місті. Тоді шестеро людей загинули.
У перший день війни в Україні я спостерігав, як облаштовують блокпост під вікнами моєї квартири. В той момент відчув, як моє серце просто впало. Думав, що залишив усе це позаду.
Багато людей кажуть мені, що історії Ірландії та України однакові – великий голод, імперіалістичні сусіди. Це мене злить і я кажу, що це зовсім не те саме. Британія не починала голод в Ірландії. Насправді вона попереджала про його наближення. Британія не допомогла, коли був голод, хоча повинна була це зробити, але не спричиняла його. Росія спричинила голод в Україні.
В Ірландії більшість людей розмовляють англійською. Якби Велика Британія була такою ж, як Росія,
вони б вторглися в Ірландію, щоб захистити всіх англомовних. Але вони поважають, що Ірландія є суверенною незалежною країною. Вони не відчувають потреби захищати англомовних лише тому, що там усі говорять англійською. Тому схожості тут взагалі немає.
Мене дратує, коли люди кажуть: «О, ти ірландець, ти повинен розуміти, що таке бути українцем». В мене була навіть розмова на цю тему з військовим у пабі. Розумію, чому люди так кажуть, але насправді це не так».
«Мерч для фанатів збірної Північної Ірландії до Євро-2016 зробили у Львові»
Кайл – вболівальник збірної Північної Ірландії. Ми познайомилися кілька років тому у пабі «Кантона», і Галлахер розповів кілька яскравих історій про свої вболівальниці пригоди. Ще тоді виникла думка, що про Кайла треба написати на «Трибуні».
«У 2015 році на стадіоні у Белфасті «Віндзор Парк» проводили реконструкцію. В цей час збірна Північної Ірландії грала з Фінляндією матч кваліфікації до Євро-2016. Гра була в неділю, а в понеділок вранці робітники мали викопати фундамент для розширення однієї з трибун.
Але ремонтні роботи йшли з випередженням графіку,
тому вони вирішили розкопати фундамент у п’ятницю замість понеділка. Просто забули, що в неділю на стадіоні буде 10 тисяч людей.
Північна Ірландія обіграла Фінляндію. Це означало, що за дві гри до кінця відбору нам потрібно лише одне очко, щоб вийти на Євро. Звичайно, всі святкували як божевільні, коли ми перемогли фінів. Наступного дня помітили, що ґрунт під стадіоном просів, а трибуна дала тріщину. На щастя, нічого страшного не трапилося, коли вболівальники були на матчі».
Відомий теле-радіоведучий Колін Мюррей на Євро-2016 у футболці з Вілл Гріггом, яку зробили у Львові
Через місяць збірна Північної Ірландії вийшла на Євро-2016. У Франції команда Кайла потрапила в одну групу з Україною.
«Наша футбольна асоціація не мала жодної можливості виготовити мерч до Євро-2016. Весь їхній час і ресурси були спрямовані на стадіон та його реконструкцію. Потрібно було зробити новий проєкт, повторно подати тендер, тривалі судові справи, щоб знайти винних у тому, що трибуна дала тріщину.
А в цей час вболівальники у соціальних мережах все більше писали, коли вийде мерч до Євро-2016.
Нас продовжували годувати обіцянками. Я зв’язався зі своїм другом з асоціації і він сказав, що, ймовірно, вони нічого не встигнуть. Подумав, що можу сам це зробити.
Тож я взявся до роботи з постачання футбольного мерчу до Північної Ірландії. Коли збірна грала в Ліоні з Україною у 2016 році, то всі наші вболівальники мали футболки та прапори, які були пошиті у Львові».
Вболівальники збірної України у Белфасті у 1996 році
Завдяки футболу у Кайла багато зв’язків з Україною.
«Вболіваю за «Арсенал». Перший матч Ліги чемпіонів, на якому побував, був проти «Динамо» у 2003 році. Моя перша гра збірної Північній Ірландії у дорослому віці була проти України у 1996-му. Переможний гол забив Сергій Ребров. Пам'ятаю той день дуже добре.
З України на матч приїхали десь 20 людей і ще щонайменше тисячі діаспорян з усієї Англії. Їм дві години на поромі до Белфаста. У мене є дуже хороший друг – його батьки були зі Львова, а він виріс в Англії. 5 чи 6 років тому він повернувся до Львова.
Якось ми говорили про той матч і він показав мені фото на своєму телефоні. Близько 30 років тому він був з нами в пабі в Белфасті,
а тепер він мій друг у Львові».
«Дружина вважає, що це ганьба жити у Львові 11 років і не розмовляти українською»
Виходимо з кав’ярні і рухаємося на Площу Ринок, а звідти на стадіон «Україна». Скоро вже почнеться матч «Карпат» з «Шахтарем». З Кайлом ми спілкуємося англійською мовою. Запитую, як у нього справи з українською.
«Недостатньо добре для людини, яка живе тут 11 років. Я просто був дуже ледачий. Майже щодня, коли я зараз розмовляю українською, хтось робить мені комплімент наскільки добре я володію мовою. Але це тому, що вони думають, ніби я волонтер, який мешкає тут два роки. Коли я розповідаю, що живу у Львові вже 11 років, то кажуть, що моя українська не така вже і хороша для людини, яка стільки років провела в Україні.
Моя партнерка відмовляється говорити зі мною англійською, якою вона вільно володіє. Якби ви побачили наші повідомлення у Viber, то вона пише мені українською, а я відповідаю англійською. Вона вважає, що це ганьба жити у Львові 11 років і не розмовляти українською. Звісно, вона права.
Але коли ми засновували благодійну організацію, у мене були всі зустрічі з юристом українською мовою.
І всі юридичні документи я читав сам. Я непогано читаю українською і розумію її. Справа також у контексті. Я знав, про що документи.
Коли ми їдемо з солдатами на прогулянки – це справді гарна нагода для мене практикуватися в українській. В наш перший виїзд я провів з ними 13 годин. І лише в автобусі, який повертався до реабілітаційного центру, троє з них сказали мені, що вони говорять англійською».
***
По дорозі на стадіон Кайл ділиться планами на літо – хоче відкрити Британську футбольну академію у Львові, але деталей поки не розповідає.
Зараз вся його увага зосереджена на роботі фонду. На стадіоні він турбується про військових, щоб їм було комфортно. А також приділяє увагу своїм британським друзям, які захотіли побувати на матчі «Карпат».
Перед грою всі разом фотографуються з банером «Фонду Непереможних Захисників імені Тараса Чучмана». Саме тут він любив дивиться футбол і вболівав за свої улюблені «Карпати».
«Заява «Руха» та «Карпат» нагадала «Монополію»: він 30 років вболіває за «левів» і тримає легендарний паб
«У мене є навіть футболка «Ниви» Тернопіль». Шотландець вболіває за «Динамо», а дружину-українку зустрів завдяки матчу збірної
Телеграм-канал автора «Апельсинова кава»
Фото: з особистого архіву Кайла Галлахера, Ірина Козюпа/Трибуна