Вовча місія

На відміну від московського православ’я, яке швидко й централізовано поставило всю свою риторику та структури на воєнні рейки, євангельські церкви змінювалися не так стрімко. Хтось із лідерів опирався, хтось залишив країну. Однак через три роки після початку повномасштабної війни євангеліки Росії вже міцно зайняли своє місце в строю. Пастори публічно благословляють Путіна й заявляють про підтримку «СВО». Слідом за бурятами з автоматами на окуповані території заходять «місіонери». На руїнах українських домів молитви російські «брати» роздають гуманітарну допомогу й співають християнські пісні прославлення. Серед руїн Маріуполя російський «місіонер» Андрєй Крисов записує відеозапрошення на місіонерську конференцію, заплановану в місті Єкатеринбург.

Крисов значиться одним зі спікерів цього заходу. Разом з іншим «місіологом», Павлом Пузановим, він навчатиме російських вірян, як вести «місію на звільнених територіях». Серед доповідачів є також Девід Вестрам, керівник місії «Вікліф» у Росії. Організація «Вікліф» спеціалізується на перекладах Біблії, і сам пан Вестрам,

очевидно, навчатиме християн особливостей перекладу Святого Письма мовами «народів Донбасу». Ще один спікер, Костянтин Сомов, виступить з темою «Місія через картини». Можливо, для такої творчої місії на «звільнених територіях» Сомов використає картину «Поцілунок Юди». Звернення до учасників конференції записала Ширінай Досова, відома російська євангелістка, яка на конференції в Єкатеринбурзі навчатиме «благовістя серед мусульман». Усе логічно: якщо вже чеченцям з «Ахмату» доведеться вмирати в українських посадках, то краще зробити це, примирившись із Господом.

Питання, у якого Бога вірять російські Z-християни, не обговорюватимуть на конференції в Єкатеринбурзі, як і в інших проєктах, на конференціях, лідерських зустрічах і молитовних сніданках у всій Росії. Люди, здатні ставити такі запитання, або сидять у російських тюрмах, або виїхали з країни, або знищені. Ті, хто залишився, поспішають урвати свій шматок з людожерського пирога. Лідери російських церков — Шатров, Диріненко, Колесніков і Карасьов — розповідають на «Молитовному сніданку» у Вашингтоні про кількісне зростання своїх громад.

«Навіть у складних умовах СВО наші церкви множаться», — заявляють вони. Усе правильно: саме так російські церкви росли після окупації Молдови, Грузії, Криму.

Стратегія всюди однакова: до лідерів християнських громад на захоплених територіях спершу вривалися силовики з обшуками, після чого приходили чиновники з вимогою перереєструвати церкви за законами РФ. Слідом за силовиками й чиновниками з’являлися емісари російських протестантських об’єднань із пропозицією ввійти в їхні структури й таким чином отримати російську реєстрацію. Ті, хто відмовлявся, були знищені. Ті, хто погодився, поповнили статистику зростання російських церков.

Головним інструментом у цих процесах «злиття й поглинання» став Російський об’єднаний Союз християн віри євангельської (РОСХВЄ). На самому початку «СВО» лідер РОСХВЄ Сєрґєй Ряховський чітко сформулював позицію Союзу: «Ми російські громадяни й патріоти своєї країни. Ми молимося за наших керівників, ми молимося за нашого президента, за народ Росії». Російські євангеліки, звісно, не мають такого впливу, як московське православ’я, і, якщо порівняти з «вовком» Кірілом Гундяєвим,

їхні лідери на вигляд як «вовченята». Але й «вовченята» хочуть дістати свою вигоду від підтримки «СВО», і тому готові молитися не лише за Путіна, а й на Путіна. За роки війни церкви країни-окупанта значно «примножилися» завдяки громадам на окупованих територіях.

Змінилося й богослов’я російських євангеліків. Уже 2014 року, відразу після анексії Криму, російські баптисти — нащадки незламних радянських християн-сповідників — записали цілковито провладне звернення до Путіна, у якому подякували йому за «захист і зміцнення духовно-моральних цінностей».

Російські церкви радикально змінюються й уже не мають нічого спільного з позицією протестантів, які протягом усієї своєї історії прагнули бути пророчим голосом, що викриває беззаконну владу. Церковна мова, яка відображає церковне мислення, дуже швидко перейняла формулювання держави, такі як «визвольні воєнні дії» та «звільнені території». Сєрґєй Кірєєв, один з лідерів РОСХВЄ, у своїй доповіді «Два роки СВО: внесок пензенських протестантів у нашу спільну Перемогу» прямо заявляє, що «величезна робота вже зроблена, але ще більша чекає попереду як у Пензі,

так і на нових територіях».

РОСХВЄ та інші російські євангеліки дійсно мають ще багато «роботи»: зусилля їхніх організацій спрямовані на «нові, звільнені території», їхні «місіологи» розробили власний формат місії — освоєння очищених російськими військами українських земель.

При цьому російські церковні лідери безперешкодно їздять світом, переконуючи суспільства західних країн у тому, що в Росії — свобода, християнські цінності, зростання церков. Американський проповідник Рік Реннер, що переїхав до Росії, славословить владу й надає їй потужну медійну підтримку. Реннеру, Ряховському, Шатрову й Диріненку вірять, бо ті, хто міг би їм заперечити, або гниють у в’язницях, або мертві, або тавровані як «радикали» й «нерукоподавані».

Усе це вже було в історії християнства. «Німецькі християни» Третього Райху діяли так само. Їхні ідеологи чітко відпрацювали свою роль в «остаточному вирішенні єврейського питання» — так само як російські «місіологи» відпрацьовують свою роль у «місії на звільнених територіях». Лідери «Райхцеркви» так само дурили американських християн, як це роблять сьогодні лідери Z-церкви.

Їм вірили. «Освальд Сміт із Народної церкви Торонто (відомий місіонер і людина з бездоганною євангельською репутацією) відвідав Німеччину 1936 року і повернувся вражений тим, що Гітлер зробив для країни. Звіт Сміта ґрунтувався на розповідях саме євангельських християн. Німеччина, підкреслював Сміт, “прокинулася”. “Німецькі віруючі кажуть, що задоволені Гітлером”. І подібні настрої були всюди. Кожен справжній християнин за Гітлера».

Голосів російських християн, які не поділяють захвату своїх лідерів — Ряховського, Кірєєва та інших, не чути. Віряни лише голосніше співають на своїх конференціях і богослужіннях, так само як це робили німецькі християни, спогади яких наводить Ервін Люцер у своїй книжці «Хрест Гітлера»:

«За нашою маленькою церквою проходила залізниця, і кожної неділі зранку ми чули далекий свисток, а потім стукіт коліс по рейках. Ми завмирали, чуючи плач, що долинав з потяга, що проїжджав повз. Ми розуміли, що в цих вагонах, як худобу, везли євреїв! Ми знали час прибуття потяга, і коли лунав свисток — починали співати гімни. У момент, коли потяг минав церкву,

ми співали найгучніше. Якщо до нас долинав крик — ми співали ще голосніше, і незабаром їх вже не було чутно».

Так само співатимуть «ще голосніше» учасники «місіонерської конференції» в Єкатеринбурзі, перед тим як піти на тренінги з «місії на звільнених територіях». Християнство в сучасній Росії перетворилося на релігію Z — релігію «злиття й поглинання».

Чи знайдуться в російській церкві ті «сім тисяч», які «не схилили колін перед Ваалом» (1 Царів 19:18)? Лише Господь це знає. Лише Господь знає, чи зможуть серед російських євангельських християн з’явитися нові лідери, здатні чинити опір і відкриті до Божої волі.

Для всіх інших російських Z-християн пророче звучать слова поета Лонґфелло з вірша «Відплата»:

Хоч повільно меле Божий млин — та в муку тонку й дрібну,
Хоч терпляче жде Всевишній — все змеле точно й без жалю.