Двічі пройшов через війну: лікар-анестезіолог із Рівненщини під обстрілами рятує життя бійців

Сержант Андрій Коник із Рівненщини — лікар-анестезіолог із понад 30-річним досвідом, який двічі пройшов через війну. У 2014 році він пішов добровольцем, а з 2022-го знову повернувся на фронт, аби рятувати життя воїнів. Зараз йому - 59, але він продовжує бігти під обстрілами до поранених, бо інакше — не може.

Історію військовика оприлюднили у пресслужбі 57 окремого батальйону Сил ТрО Рівненщини.

Медицина до війни

“До війни я був лікарем-анестезіологом у Дубенському онкодиспансері. Потім диспансер закрили — так вирішила влада. Я перейшов у сімейні лікарі, працював у поліклініці. Хоча після анестезіології це зовсім інше. Я ніколи не хотів бути лікарем — просто батьки в мене обоє були медиками. Але після армії таки вступив до медінституту. І не шкодую”.

Чому анестезіологія

“Мені хотілось рятувати людей там, де життя висить на волосині. Анестезіолог — це той, хто може втрутитися, коли вже все зависло. Я пройшов три роки інтернатури в Тернополі. І досі згадую своїх вчителів — це була сильна школа”.

Початок служби

“У 2014 році я пішов добровольцем на війну. Рік провів у зоні АТО,

служив у батальйоні «Горинь», працював медиком. Я сержант, офіцером ніколи не був. Але й не потрібно — медик має бути передусім людиною, яка знає, що робити, коли інші в паніці”.

Перший бойовий досвід

“Це було біля Гранітного. Літо, серпень. Ми були далеко від передової, і обстріл стався раптово — російський «Смерч». Я в тапках, без броніка, біжу до пораненого. Осколок пробив грудну клітку — він задихався. Я поставив декомпресійну голку, герметизував рану, організував евакуацію. Хлопець вижив. Хоча земля горіла, небо тріщало, і ми не знали, чи врятуємося самі”.

Проблеми евакуації

"У нашій війні американські стандарти тактичної медицини не працюють. Їхня система розрахована на годинну евакуацію до хірурга. У нас – доба, іноді більше. Обстріли, дрони, дороги розбиті. Ми тримаємо пораненого, надаємо допомогу самі. Робимо з того, що є. У мене завжди із собою аптечка, турнікет, знеболювальне — навіть у відпустці”.

Смерть, яку не зміг зупинити

“Був хлопець Саша, поранення в голову. Ми виносили його двічі — обстріли не давали евакуювати. Я зробив усе, що міг. Потім дізнався — не вижив.

Це болить. І буде боліти завжди”.

Повномасштабне вторгнення

“24 лютого 2022 року я не міг лишитися осторонь у той момент, коли ворог знову ступив на українську землю. Без довгих роздумів, разом із товаришем Богданом Петровичем, з яким свого часу служили в "Горині", вирішили: треба йти.

Черги були величезні. Але вистояли. Потрапив до лав 57-го батальйону. І звідти, з нової точки відліку, почалась його друга війна. Друга — але така ж справжня, така ж страшна”.

Бойовий досвід

“Спочатку — Бородянка після звільнення: понівечені тіла на полях, розстріляні цивільні. Жінка, яка просто вийшла з дому й не повернулась — її поховали під хатою. Школа, вся в прострілах, з вибитими дверима, ніби по живому стріляли. Це не війна — це дикість.

Далі було Полісся, там спокійніше, стояли на випадок наступу з Білорусі. Але найважче — це Донбас, Торецький напрямок. Майже півтора року там. Практично безперервно.

Там уже не працює логіка, не працюють правила. Там працює інстинкт, досвід, і бажання зробити все, щоб той, хто лежить поранений, вижив. Коли обстріл — ти не чекаєш, ти біжиш.

Не боїшся, бо часу на страх немає. Усе — на практиці, на пам’яті рук. Десь за ці півтора року — десятки, сотні поранених. Скільки разів біг під обстрілами — не порахую”.

Бути на фронті чи повернутись?

“Ми з дружиною говорили. Якщо війна триватиме — я залишусь. Якщо завершиться — повернусь до цивільної медицини. Хочу працювати в паліативній службі. Там, де справді потрібен лікар, який розуміє біль. У нас це провалена сфера, але я хочу її змінити”.

Родина і мрія

“Мене чекає дружина Іра і дві доньки — Оля й Таня. Усі розумниці, я їх люблю. Але моя найбільша мрія — онука. Маленька лялька. Я хочу з нею гуляти, доглядати, тішитись. Це — про життя. Про майбутнє”.

Віра, музика, історія

“Я християнин. Щоранку читаю молитву. Це мій ранок. Це моя опора. Війна робить віру ще глибшою, бо коли навколо смерть — особливо починаєш цінувати життя.

Люблю музику. Особливо рок. Ця музика дає мені силу, тримає в тонусі, надихає. У ній є енергія, справжність, прямота. Вона допомагає зібратись, коли важко. Інколи одна пісня може підтримати краще за будь-які слова.

Ще люблю історію. Давній світ, цивілізації — Вавилон, Єгипет, Ассирія. Я там не був, але знаю багато. Читав, вивчав, цікавився. Моя дочка вже побувала у тих місцях і каже, що мріє показати мені піраміди на власні очі. Побачу. Обов’язково”.