"Я побачила штурми на власні очі": бойова медикиня з Рівного розповіла про свій військовий шлях

Анастасія на позивний "Фея" - санінструкторка ЕВАК-відділення медичної роти 104-ї бригади з Рівного.

Замість лікарняних палат — окопи. Замість буденних змін — евакуації під обстрілами. Вона — мама двох дітей, бойова медикиня 104-ї бригади, яка рятує поранених і підтримує побратимів.

Історію військовослужбовиці оприлюднили у пресслужбі бригади.

«До війни я працювала в інфекційному відділенні міської лікарні. Колеги прозвали мене Феєю — так і залишилось. У 2023-му мене призвали офіційно — і я стала до служби 6 лютого. Потрапила до 60-го батальйону «Поліські вовки», з якого і почалась моя бойова стежка».

Бойовий досвід

«Це був шалений рік. Драйв, адреналін, евакуації під мінометами й ФПВ, хоч тоді їх було менше. Я побачила штурми на власні очі. Була на Торецькому напрямку, тримали оборону разом із 28-ю бригадою — від Дружківки до Озерянівки. Пам’ятаю контрнаступ 11 травня — три дні поспіль працювала наша техніка, було відчуття, що ми — сила».

«Чорний гумор рятує. Інакше зламаєшся. Спочатку жалієш, а потім усміхаєшся й біжиш рятувати. Емоції — потім. Зараз — дія.

Ти живеш, ти смієшся, ти робиш. І це круто».

Сім’я та підтримка

«У мене двоє дітей: син Дениско, 12 років, і донька Уляшка, їй вісім. Вони мене чекають і підтримують. Щоранку — смайлик, сердечко, повідомлення. Особливо син: «Мамо, тримайся». Чоловік також підтримує. Він сам був військовим із 2009 по 2022 рік, але після ДТП служити не може. Піти на службу було наше спільне рішення».

«Ми всі розуміємо, що не маємо права здатись. Якщо не ми, то хто? За нами ще стоять люди, і ми не можемо бути осторонь. Це наш обов’язок. І наш вибір».

Шлях до професії

«Медиком хотіла бути з дитинства. Мама хворіла, а я «лікувала» іграшкового слоника. Коли сказала татові, що вступаю в медичний, він відповів: «По тобі плаче військове училище». Але я все одно пішла в медицину. Не шкодую ні на мить. Це моє».

«У 2014 році мене викликали у відрядження, але не допустили до зони АТО — дитині було менш ніж три роки. Та відтоді — постійно повістки, медогляди. Зрештою я прийшла туди, де мала бути».

Про дітей і майбутнє

«Ми з дітьми на одній хвилі. Вони знають, де я, і чому я там. Малюють, пишуть, підтримують. Син, можливо, стане пожежником — каже, це ще екстремальніше. Донька теж не відкидає армію. Каже: «Це ж круто». Такі от бойові дітки ростуть».

Віра в людей

«Просто робимо свою роботу. Бо віримо в Україну. І не чекаємо, що хтось інший зробить це за нас. Триматися — це головне слово тут. І головна дія».