Залиште нам наші тіла: Альона Пономаренко – про етику фільмування реальності
У культурі, де фото і відео стали публічним капіталом, в кадрі опиняються навіть біль, шок і смерть. Але право на приватність, збереження честі та гідності має зберігатися і тут.
В ніч з 24 на 25 квітня Київ зазнає масованої російської атаки. Є влучання в житловий будинок; під завалами люди. 9 загиблих, більше 80 поранених.
Відомий фотограф публікує кадри з місця подій: руйнування, пожежа, очі рятувальників та жертв вибуху. Є й таке: оголена поранена жінка, яку на ношах несуть до карети «швидкої». Окрім шоку, гніву, болю та співчуття, в цей момент я відчуваю ще дещо. І питаю себе: якби будь-хто опинився на місці вибуху, чи хотів би він, щоб його фото – понівечене, оголене, вразливе, – ширилося соцмережами?
Згадую власну фобію на початку повномасштабного вторгнення – загинути від обстрілу з несвіжою головою. Тоді в будь-яких обставинах я мила волосся щодня. Не укладала, не фарбувала, навіть, здається, не розчісувала. Але постійно мила. Документування реальності сьогодні дійшло до того, що жінки в соцмережах обговорюють, в чому йти спати, аби в разі чого мати пристойний вигляд.
Це може звучати цинічно і глузливо, втім, це частина нашої реальності. Як вогнегасник і термоковдри в коридорі, свисток під подушкою та мобільний телефон поруч.
Реальність, втім, сюрреалістична. З одного боку, ми звикли, що до наших послуг є кнопка «Покращити вигляд» в Google Meets та Zoom. Ми знаємо свої «робочі сторони» та кращі ракурси для селфі. Ми вкладаємо статки в те, щоб мати кращий вигляд, – адже зовнішність залишається тим мінімумом, який ми можемо до певної міри контролювати в сьогоднішньому світі. Ми обираємо одяг, який підкреслює наші кращі сторони або вдало приховує недоліки (нехай і уявні). Ми викладаємо в мережу фото, які можна назвати словом ‘flattering’ – ті, на яких ми собі подобаємося. Усе це — приватна територія, яку все ще можна контролювати.
З іншого боку, ніхто не застрахований від того, щоб потрапити на умовні перші шпальти у найвразливішому вигляді.
Без сумніву, фотодокументалістика — це свідчення: доказ війни, агресії, злочину. Але на фото — люди. Не образи, не символи, не «свідчення», а чиїсь колеги, батьки, діти, кохані, – живі або ні. У стані, який фіксує камера, вони просто стають жертвами нової форми агресії, від якої неможливо сховатися за правилом двох стін.
Чи має фотограф питати дозволу на знімання у людини, яка стає його моделлю мимо волі? Чи потенційний резонанс вартує того, щоб гідність однієї людини стала платою за секундний шок так званого цивілізованого світу, який щодня звикає до «неприйнятного контенту»? – це риторичне питання.
Фотографії з місць трагедій мають надзвичайно сильний емоційний заряд. Але правда полягає в тому, що з їхньою візуальною силою має приходити відповідальність. Ми маємо вчитися говорити правду без вторгнення у гідність. Гучно говорити про межі прийнятного. Вчитися ці межі встановлювати. І вчитися їх поважати.