«Все можливо, якщо вірити в себе»: веслувальниця Ксенія Цомпель – про спорт, мотивацію та велику мету

Цей пост зроблений користувачем Tribuna.com.

Підтримайте його плюсами і коментарями та долучайтесь до нашого ком’юніті, щоб цікавого контенту про спорт на «Трибуні» ставало ще більше.

***

Ксенія Цомпель – одна з тих спортсменок, для яких веслування – це не просто дисципліна чи вид спорту. Це частина життя, в якому кожен рух, кожне тренування, кожна хвилина на воді – це не лише боротьба за результат, а й боротьба.

В інтерв’ю Ксенія не тільки розповідає про спортивні моменти, але й ділиться тим, як важливо мати підтримку рідних, як поєднувати ролі спортсменки та доньки тренера, і як важливо не зупинятися на шляху до великої мети.

Про свою кар’єру, труднощі, мрії та амбіції Ксенія розповідає в цьому інтерв’ю, де відкриває справжню сутність того, що стоїть за спортивним успіхом. Її історія – це не просто про тренування та досягнення, а й про внутрішню силу, що дозволяє долати бар’єри та продовжувати рухатися вперед.

– Як вперше познайомилася з веслуванням?

– З дитинства ходила з мамою на тренування, дивилася, як займаються старші хлопці – і мені подобалося. Веслування виглядало потужно,

мені теж хотілося бути сильною. Батьки спочатку були проти: хотіли, щоб я займалася музикою чи танцями – «дівочим», як вони казали. Але я стояла на своєму. Вони змирилися.

– Що відчула, коли вперше сіла в байдарку?

– Пам’ятаю, як мене вперше посадили в човен одну. Було холодно, вітряно, але я страшенно хотіла на воду – і донімала маму, поки вона не здалася. Посадила мене в каное, тримаючи за корму. Я хиталась, злилась, думала – спеціально так робить, щоб я відстала. Але насправді я просто не вміла тримати рівновагу. Тоді це було образливо, а тепер – смішно.

– Якою була твоя перша перемога?

– Чітко її не пам’ятаю, але перші змагання - так. Це було у 2014 році, «Інгульська хвиля», на рідній базі. Я змагалася з дівчатами набагато старшими за себе, була найменшою у заїзді. Єдине, що мені казали: «Просто доїдь до фінішу». Але я фінішувала третьою – і це була перемога.

– Який момент зі спорту запам’ятаєш назавжди?

– Перше золото на чемпіонаті України. Я приїхала додому така щаслива, чекала, що всі мене будуть вітати, а мені сказали: «Молодець. Іди працюй далі».

– Що найбільше подобається у веслуванні?

– Свобода, азарт, запал. Веслування розкриває нові сторони в собі – робить сильнішою. І ще – воно різноманітне. Сьогодні ти футболіст, завтра триатлонець, післязавтра вже борешся. Це дуже захопливо.

– Що відчуваєш, коли гребеш?

Найчастіше – прагнення бути першою. Усі, з ким я тренуюсь, – конкуренти. Неважливо, хто: каноїст, старший байдарочник – я хочу бути попереду.

– Ідеальний день поза веслуванням?

– Природа. Риболовля. Пікнік. Або просто спокійна прогулянка з близькими. Місце неважливе – головне, щоб поруч були рідні люди.

– Веслування - це про що?

– Про відчуття. Відчуття сили, ритму, запалу, задоволення. Все водночас. Маєш отримувати задоволення від усього, що ти робиш.

– Як веслування змінило тебе?

– Я стала стійкішою, дисциплінованішою, відкритішою. Побачила, що таке справжня дружба, почала подорожувати. Світ набагато ширший, ніж екран чи диван – варто тільки встати й піти.

– Що для тебе означає, що мама тренерка?

– Це означає більше очікувань, більше навантажень, більше прискіпливості. Вимоги – найвищі.

– Ви з мамою більше як мама-донька чи тренерка-спортсменка?

– На тренуваннях – на 100% тренерка й спортсменка. Я навіть звертаюся до неї по імені та по батькові. І майже всі наші розмови – про веслування.

– Що найприємніше у спільних тренуваннях з мамою?

– Відчуття втоми, коли ти виповзаєш із човна і навіть не хочеш думати, що в тебе ще якесь завдання в залі. Коли здається, що вмерти простіше. Коли ти задихаєшся і плачеш від виснаження, але продовжуєш працювати. Довести мене до такого стану може тільки вона.

– Як ви розмежовуєте спорт і родину?

– Та ніяк. У нас уся родина – у веслуванні. Це наше життя.

– Чи важко бути донькою своєї тренерки?

– Дуже! Усі думають, що це бонус. Аж поки не побачать, як вона зі мною працює. Потім ще питають: «За що вона так з тобою?» – і сміються.

– Як справляєшся з емоціями перед стартом?

– Стараюся не накручувати себе заздалегідь, відволікатися. А головне – бути налаштованою на роботу. У цьому мені дуже допомагає команда і ті, хто поруч.

–Буває, що хочеться все кинути?

– Іноді – так. Але коли згадую, скільки вже пройдено, і скільки ще можна зробити – приходить мотивація.

– Що говориш собі, коли складно?

– Складно всім. Виграє той, хто витримає.

– Як підтримуєш себе після поразок?

– Прозвучить дуже банально, але роблю все аби вони не повторювались в майбутньому.

– Як дбаєш про психологічний стан?

– Насправді я дуже люблю читати – так я відпочиваю й відволікаюся. Але, крім цього, намагаюся не забігати наперед, щоб не хвилюватися через те, що ще не відбулося.

– Що для тебе означає бути сильною?

– Вміти дати собі раду, постояти за себе, самостійно приймати рішення. Для мене сила – це не тільки про фізичні якості, це також про критичне мислення й зібраність.

– Чи доводилося, колись, доводити, що дівчинка теж може?

– Спочатку – так. Деякі хлопці важко сприймають конкуренцію. Але в команді швидко звикли – сприймають мене на рівних. Іноді навіть жартують, що я «єдиний чоловік у групі».

– Що для тебе краса в спорті?

– Веслування – це неймовірно красивий вид спорту. З одного боку, в тебе є можливість побачити чудові краєвиди, а яке задоволення спостерігати з води за сходом і заходом сонця... З іншого боку – це надзвичайно красива техніка, рухи, які зачаровують і виглядають дуже лаконічно й легко.

Тому я можу сказати, що найбільша краса мого спорту – це поєднання спортсменів із природою. Навіть у погану погоду важко відірвати очі від веслувальників.

– Які риси формують тебе як спортсменку?

– Самокритичність, дисципліна, бажання ставати кращою, командність, націленість на результат.

– Яку пораду дала б собі маленькій?

– Не звертай уваги на думку інших. Не бійся програшу – натомість прагни перемоги. Пам’ятай: усе залежить тільки від тебе.

– Що найбільше цінуєш у своїй команді?

– Дружбу й відданість. Ми разом пройшли багато. Якщо когось образять — в бійку підуть усі. І виграють! Навіть згодом, коли їх спортивний шлях завершується, я відчуваю їх підтримку та завжди можу розраховувати на їх допомогу. Це моя друга сімʼя.

– Як ти змінилася за останній рік?

– Я перестала боятися помилок та поразок. Тепер вони – моя мотивація.

– Яку мрію заховала «на потім»?

– Хочу розвивати свою базу, залучати дітей, популяризувати веслування. І знайти спонсорів для відновлення бази – це дуже потрібно.

– Що робить тебе щасливою поза веслуванням?

– Мої люди. Рідні, друзі, кохана людина.

Коли вони поруч – я щаслива.

– Коли ти відчуєш: «Я це зробила»?

– Коли мама плакатиме від щастя після мого фінішу.

– Що найважливіше у житті?

– Бути щасливою. Робити те, що любиш. І кайфувати від цього життя.

БЛІЦ:

– Що перше робиш, коли прокидаєшся?

– Змагаюсь за чергу до вбиральні.

– Що завжди в твоїй спортивній сумці?

– Набір інструментів (викрутки, шестигранники).

– Фраза, яку повторюєш перед стартом?

– Ти готова.

–Яку пораду мама дає найчастіше?

– Мовчи і працюй.

– Місце сили?

– Аляуди.

– Найулюбленіша страва після важкого дня?

– Будь-що, головне – поїсти.

– Саундтрек життя?

– Немає такого – життя надто різноманітне, аби вмістити його в одну пісню.

– Без чого не уявляєш свій день?

– Руху. Я не можу просидіти вдома весь день.

– Річ, яка завжди з тобою в дорозі?

– Аптечка.

– Твій талісман або щаслива річ?

– Булавочки.

– Якщо не веслування, то що?

– Тренерство.

– Веслування – це про…

– Характер.

Історія Ксенії Цомпель – це приклад того, як віра у власні сили, підтримка рідних і щоденна праця стають фундаментом для великих досягнень.

Її шлях лише починається, та вже зараз він заслуговує на увагу та підтримку. Саме такі спортсмени, як Ксенія, формують майбутнє українського веслування – сильне, цілеспрямоване й натхненне.

Попереду – нові старти, нові виклики та перемоги.