«Стань дбайливим онуком для бабусі Люби з Лимана»: Карітас розпочав збір на підтримку прихистків
Прихисток для людей старшого віку, які втратили дім, рідних і спокій через війну, і на четвертому році повномасштабного вторгнення залишається викликом для громадських організацій та влади.
Два роки Карітас України утримував такі прихистки за підтримки Карітасу Австрії. Але міжнародне фінансування зменшується, а потреба залишається.
Щоб і далі забезпечувати гідні умови проживання для 154 переселенців віком 60+, Карітас розпочав збір «Стань дбайливим онуком для бабусі Люби з Лиману».
Мета — зібрати 2 мільйони гривень до 31 травня 2025 року для шести прихистків у Чорткові, Івано-Франківську, Коломиї, Бориславі, Тернополі та Одесі.
Христина Семеген-Бодак: Прихистки для нас – передусім будинки тимчасового проживання та опіки для людей старшого віку з числа внутрішньо переміщених осіб.
Усе почалося ще у 2022 році як проєкт кризового реагування на потребу в евакуації літніх людей – зокрема тих, хто залишився без підтримки. Хтось був самотній ще до війни, а в когось рідні змушені були терміново покинути східні чи південні області, прифронтові території.
Так виникла ідея створити прихистки,
де ці люди отримують не лише безпечне тимчасове житло, як у більшості шелтерів, а й повноцінну соціальну підтримку.
Це, зокрема, щоденна опіка соціальних працівників: допомога з гігієною, веденням побуту. Люди забезпечені чотириразовим харчуванням — три основних приймання їжі та додаткові перекуси: фрукти, печиво тощо. Вони проживають у дво- або тримісних кімнатах з окремими санвузлами.
Є постійний цілодобовий супровід — хтось із команди завжди поруч. Персонал здебільшого — жінки. Хоч ми і прагнемо гендерного балансу, соціальна сфера досі залишається переважно жіночою.
Втім є і винятки. Наприклад, в Одесі ми евакуювали з Каховки літнього чоловіка разом із його сином. Сину також понад 65, але він був у доброму фізичному стані. І став волонтером — допомагав іншим мешканцям прихистку.
І ще важлива деталь: усі мешканці шести прихистків Карітасу мають доступ до професійної психологічної підтримки. Це і індивідуальні консультації, і групові сесії, арттерапевтичні заняття.
У кожному прихистку є спільний простір, де люди можуть спілкуватися, підтримувати одне одного,
готуватися до свят — і релігійних, і світських. Вони разом щось виготовляють власноруч, щось творять.
Це допомагає хоч трохи відірватися від болісної думки про втрати — про дім, майно, все, що вони здобули за життя. І завдання наших працівників — підтримати їх у цій новій реальності, допомогти прийняти ситуацію і повернути віру у себе та у світ.
Андрій Куликов: Щоб підтвердити, що я справді уважно слухаю Христину Семеген-Бодак (а її завжди варто слухати — говорить по суті), зауважу: я почув, що йдеться про шість прихистків. Один із них — точно в Одесі, бо пані Христина це згадала. Але де решта? Це вже питання до Костянтина Самокіша, менеджера проєкту. Будь ласка.
Костянтин Самокіша: Так, прихистки почали працювати з 2023 року. Це шість організацій у шести різних громадах. Якщо конкретно: Коломия і Войнилів – Івано-Франківська область, Борислав – Львівська область, містечко Ракулове за 250 км від Одеси, селище Петриків поруч із Тернополем і Чортків.
Андрій Куликов: О, Чортків Тернопільської області! А як у вас складається співпраця з міською владою?
Костянтин Самокіша: По-різному.
Але в цілому – не заважають. Серед приємних моментів – нам просто не заважають.
Андрій Куликов: До речі, щойно мав розмову з представниками громадської організації з Баштанки, Миколаївщина. І вони сказали те саме: «У цьому проєкті міська влада не заважала, і це вже добре».
Костянтин Самокіша: Так, дуже схожа ситуація. Наприклад, мій останній візит до Борислава завершився зустріччю з міським головою. Це містечко на 26 тисяч мешканців, із яких 2800 – внутрішньо переміщені особи. Мер високо оцінив внесок Карітасу України і прихистку зокрема в життя громади. Він сказав, що дуже сподівається на продовження роботи таких ініціатив, бо ці прихистки допомагають людям, підтримка яких – просто не під силу місцевій владі без сторонньої допомоги.
Андрій Куликов: Ми щойно чули від пані Христини, що прихистки — це місце тимчасового проживання. Але ж це поняття можна трактувати по-різному. Тимчасове — тобто допоки не вибіжить час життя? Чи, можливо, до моменту, коли буде знайдене інше помешкання? Або ж людина сама вирішить: «Досить, я вже тут пожив(ла), рушаю далі». Як це виглядає на практиці?
Христина Семеген-Бодак: Прокоментую і це питання,
і попереднє. Ми маємо гарний приклад співпраці з органами місцевого самоврядування на Івано-Франківщині. Йдеться про прихисток, яким опікується «Карітас Івано-Франківськ» у смт Войнилів.
Прихисток розміщено в приміщенні колишньої центральної районної лікарні — зараз це амбулаторія. Місцева громада передала одне з крил будівлі Карітасу для реалізації проєкту. На другому поверсі облаштовано прихисток, який повністю реконструювали з урахуванням інклюзивних потреб. А в грудні 2024 року на першому поверсі запрацював наш перший хоспіс — стаціонарне паліативне відділення для важкохворих людей.
Коли проєкт тільки розпочинався, передбачалося, що бенефіціари перебуватимуть у прихистку не довше трьох місяців — із подальшим поверненням до родини (якщо це можливо) або ж переведенням у заклади для постійного догляду за людьми літнього віку. Проте на практиці ми бачимо інше: деякі люди залишаються на тривалий термін.
У випадку Войнилова це питання вирішено системно. Ті, хто проживає на другому поверсі, можуть отримати не лише соціальний супровід, а й стаціонарний догляд у межах урядової програми.
Тобто, за потреби, вони можуть залишатися там безстроково. А якщо за медичними показаннями людина потребує паліативної допомоги, вона може перейти в хоспіс на першому поверсі.
До речі, першими пацієнтами хоспісу стали саме внутрішньо переміщені літні люди, які раніше мешкали у прихистку. І це закономірно: люди старшого віку зазвичай найдовше залишаються вдома, їм найважче прийняти рішення про евакуацію. Але час минає. Зараз ми вже в четвертому році повномасштабного вторгнення, і фізичний стан багатьох людей похилого віку, які досі живуть у прифронтових регіонах, погіршується. Доступ до медицини обмежений. Тому трапляється, що прихисток чи хоспіс стає для них останнім місцем, де вони знаходять турботу й завершують свій життєвий шлях у гідності.
Андрій Куликов: У прихистках живуть люди з різних регіонів. Звісно, більшість – із прифронтових областей, але це може бути як схід, так і південь. Можливо, є й ті, хто приїхав із Сумщини, яка постійно під ударами.
Навіть якщо люди до війни жили за 10–15 км одне від одного, у прихистку вони знайомляться заново. А це нові стосунки, нові виклики, іноді й конфлікти. Як ви з цим працюєте?
Костянтин Самокіша: Так,
у прихистках справді збираються люди з різних міст, і це дуже по-різному позначається на атмосфері. З одного боку, це нові знайомства й можливість об’єднатися. Наприклад, якщо це люди з Донеччини чи Херсонщини — вони швидко знаходять спільну мову, бо мають подібний досвід, пережили схожі виклики. Часто бачимо, що вони гуртуються — живуть по кімнатах чи по поверхах, тримаються разом.
Буває, що знайомі через когось знаходять одне одного вже тут, і це допомагає їм підтримувати зв’язок з минулим життям, яке було до війни. Це певною мірою дає їм відчуття дому – навіть у новому, тимчасовому середовищі.
Андрій Куликов: Коли ви відкриваєте прихистки і потім їх розвиваєте, то більша увага до вас в місцевій громаді із мешканців і мешканок, яких ми умовно назвемо корінними, чи саме переселенки і переселенці приходять на допомогу або просто поцікавитися?
Христина Семеген-Бодак: Якщо говорити саме про тих, хто готовий допомагати — то так, дуже часто ми залучаємо волонтерів. І особливо це відчутно на Західній Україні, де розташована більшість наших прихистків. Напередодні свят місцеві жителі — чоловіки й жінки — приходять допомогти:
хтось миє вікна, хтось прибирає довкола прихистку. Ми стараємося, щоб територія навколо була доглянута – щоб люди мали де пройтись, відчути, що вони в безпечному, затишному місці.
А в Одеській області, в селі Ракулове, є прихисток, де люди ведуть домашнє господарство — городи, кури, гуси. Костянтин, мабуть, детальніше розкаже.
Костянтин Самокіша: Так, там є й кози, і кури. І найприємніше — це підтримка від сусідів. Місцеві мешканці, які живуть поруч, просто приходять допомагати: щось піднести, щось підняти. Більшість жителів прихистку — літні люди, їм важко фізично. А волонтерів у такому віддаленому селі знайти непросто, тому сусіди стають волонтерами. Вони не проходять повз — навпаки, стають частиною життя прихистку.
Андрій Куликов: Я знаю, що після створення цієї мережі прихистків були плани її розвивати — і якісно, і кількісно. Але очевидно, що ситуація в країні не сприяє цьому. Де ви знаходите гроші утримувати й вдосконалювати систему?
Христина Семеген-Бодак: Наші локальні партнери в мережі Карітасу, які безпосередньо реалізують ці проєкти, активно залучають і державні кошти,
— наприклад, у межах постанови 888, яка передбачає підтримане проживання для літніх внутрішньо переміщених осіб.
Окрім того, ми починаємо фандрейзингову кампанію, щоб залучити благодійні кошти. Адже проєкт, який підтримували міжнародні партнери, завершується вже наприкінці травня. Але потреба залишається величезною. Ми щодня отримуємо запити від урядових структур щодо евакуації літніх людей із прифронтових територій — людей у складному фізичному стані, які потребують не лише житла, а й постійного догляду.
Костянтин Самокіша: Наша мета відносно невелика. Ми хочемо зібрати кошти на харчування і комунальні послуги для мешканців наших прихистків. Мета збору — 2 мільйони гривень. Плануємо закрити його до 31 травня.
Хто може долучитись до збору — на сайті Caritas буде розміщене посилання. Можна поділитися з друзями або в соцмережах. Можна запропонувати підтримку від вашого бізнесу, парафії чи спільноти. Тобто будь-хто, на будь-якому етапі, може долучитися й підтримати стареньких, які зараз у прихистках.
На сьогодні це 154 людини, які щодня отримують цілодобовий догляд і допомогу від наших соціальних працівників,
менеджерів і психологів.
Ціла команда фахівців дбає про наших підопічних, щоб у цю важку мить їхнього життя – а дехто, можливо, вже другу війну переживає — вони могли бути в безпечному, тихому місці, де можна трохи перевести подих.
Андрій Куликов: А скажіть, коли хтось робить пожертву, треба вказувати конкретний прихисток, чи можна просто підтримати Карітас України, а ви вже розподілите? Бо ж ви знаєте, де потреба гостріша.
Костянтин Самокіша: Можна підтримати окремий прихисток – буде відповідне висилання. На сайті також буде інформація про партнерів: Карітас Франківськ, Коломия, Борислав, Чортків, Тернопіль, Одеса.
Кому більше треба — не виділю. Можу лише сказати, що кожен прихисток вирує історіями людей, які не можуть залишатися без уваги. Тут не скажеш: от цьому більше, а цьому менше потрібно.
Андрій Куликов: Але ж ви можете розповісти історію, яка вас самого найбільше вразила.
Костянтин Самокіша: Так, я можу розповісти про пана Михайла та пані Ліну – подружжя з Дружківки Донецької області, які опинилися в прихистку «Карітас Борислав». Вони працювали на одному заводі – він електриком,
вона контролером. Познайомилися на танцмайданчику, покохали одне одного. Жили скромно, тішились простим речам.
Коли пан Михайло пережив два інсульти, дружина не відступила – доглядала з любов’ю. А потім прийшла війна й змусила залишити дім, усе рідне й близьке…
Пані Ліна говорила: «Ми вже одне життя прожили. Тепер хочемо просто дожити спокійно — разом».
Або історія 78-річного пана Василя з Нікополя Дніпропетровської області. Внаслідок обстрілу він втратив дружину й дім. У квітні 2025 року евакуаційний потяг привіз його до Тернополя, де Карітас запропонував старенькому прихисток.
Життя пана Василя — шлях через втрати й біль: ще в юності він осиротів, але зміг збудувати щасливу сім’ю. Дітей вони з дружиною не мали, але були одне в одного. Та війна… Вона просто приходить і забирає. Як колись – батьків, так тепер — дружину. І лишає людину наодинці із тишею, яка болить більше за вибухи…
Андрій Куликов: А до речі, от що мені зараз спало на думку. Запитання, може видатися недоречним, але такі історії трапляються. Люди в прихистках між собою не тільки дружні, а й подружні стосунки зав’язують?
Костянтин Самокіша: Так,
так, у нас бувають такі історії. Люди знаходять кохання. Друге кохання — вже в прихистку.
Христина Семеген-Бодак: Місія, яку зараз виконує мережа Карітас — підтримка людей літнього віку — дуже важлива. І кожен може долучитися, стати підтримкою для чиєїсь бабусі чи дідуся. Це вклад у наше майбутнє. Бо кожен заслуговує на спокійну старість з любов’ю. На комфортне продовження життя.
Як ви можете допомогти
- Долучитися до збору на сайті «Карітасу України»: https://www.privat24.ua/rd/send_qr/liqpay_static_qr/qr_65b83c82b77c44ed89049b2c9d3c6b6e
- Поділитися покликанням на збір у соціальних мережах.
- Запропонувати підтримку від вашого бізнесу, парафії чи спільноти.
- Для запитів щодо підтримки від бізнесу, спільнот або для переказів з-за кордону — звертайтесь на e-mail: partners@caritas.ua
- за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
- ставши нашими патронами на Patreon
- PayPal: vokyluk@ukr.net