Ідеологія освітніх послуг
Моя перша вчителька Галина Степанівна не надавала мені (моїм батькам) освітніх послуг. Вона мене вчила!
Гімназіє, храм щедрості і світла,
Своїм промінням освіти нам шлях.
Щоб в думах наших мудрість проростала,
Щоб радість розквітала у очах...
Це слова з гімну відродженої гімназії ім. Тараса Шевченка у якій я багато років директорував.
Ми ставили на меті освітити шлях, а не надати шляхоосвітлювальні послуги.
У старій гімназії не називали «плата за навчання». Була плата «за право навчатися». Тобі надавалось лише право. Якщо ти ним скористався як слід, будеш «удостоєний атестата зрілості». Ніхто не зобов’язувався надати якусь послугу. Тобі лише відчиняли двері. І все...
Бо послуги надають і отримують, а освіту здобувають.
Відразу ж зазначу: мова йде саме про ідеологію освітньої послуги, яку нам активно насаджають.
Як економісти класифікують освіту в своїх «бухгалтерських» документах для нас не має значення, бо аж ніяк це не впливає на громадську думку.
Ідеологія — це система уявлень, поглядів, оцінок, які переважають у тому чи іншому суспільстві, у тій чи іншій соціальній групі тощо.
Домінуюча ідеологія визначає погляди на життя, спосіб мислення, світогляд, принципи.
На мій погляд, ідеологія освіти як послуги — це не менш злочинна ідеологія і вона принесла не менше шкоди освіті, ніж, наприклад, компартійна ідеологія. Там було комуністичне виховання на засадах ідеї А.С. Макаренка про «виховний вплив колективу». Він писав страшні речі, які означали придушення особистості учня:
— Не потрібно виховувати окрему людину, потрібно виховувати колектив.
— Не розмовляти з окремим учнем, а побудувати такі форми, щоб кожен міг бути у загальному русі, після чого колектив сам стає великою виховною силою.
А зараз ідеологія освіти як послуги принижує і придушує особистість вчителя. Множить його на нуль… Колись вчитель відкривав для дитини всесвітом, був моральним орієнтиром, а сьогодні його намагаються вписати в категорію винятково ринкових стосунків.
Аналізуючи назви масових дійств, які попри війну у нас продовжують проводити ледь не щодня, змушений констатувати: ідеологія «освітньої послуги» та сервісної функції низькооплачуваного вчителя продовжує панувати в головах очільників.
«Ідеологія» освітньої послуги приносить величезну шкоду, бо демотивує всіх учасників освітнього процесу. Адже правильною була б орієнтація: освіту не можна надати як послугу (хімчистки), її можна лише здобути, важкою працею.
Я вже не кажу про нормальне бачення освіти як соціального блага та утвердження величної місії Вчителя в суспільстві знань.
«Освіта — це місія! Це закон, який існує у Всесвіті незалежно від маніпуляцій апологетів та провідників суспільства споживання. Еріх Фромм про це нагадував ще півстоліття тому: «Освіта — місія передачі якостей Людини від одного покоління до наступного. Якщо західна культура від цього відійде, цивілізацію чекає глибока криза». Що ми і маємо зараз! Освіта в першу чергу задля розвитку особистості. За останні півстоліття освіту переводять у сферу послуг задля задоволення потреб виробників технологій. Саме тому маємо розквіт технологій і кризу Людини та Цивілізації» — Михайло Войцехівський, директор Інституту післядипломної педагогічної освіти Київського університету імені Бориса Грінченка, кандидат педагогічних наук.
Звісно,
поняття «сервіс», яке ліплять до освіти, дезорієнтує й так вкрай дезорієнтований соціум. Бо освіта — це не «сервіс», це — соціальне благо, яке просто так з неба не падає.
Коли не надто просунутим представникам батьківської громадськості кажуть, що вони є замовниками «освітніх послуг» школи, це сприймається так: якщо це послуга, то клієнт завжди правий. Звісно, в цій викривленій картині світу: «вчитель — обслуга, яка взагалі голос подавати не має права» (це дослівна цитата з однієї з відомих вчителененависницьких груп у ФБ). Як наслідок, у багатьох «замовників» освітньої послуги (точніше послуги із перетримання дитини в школі як камері зберігання) є переконання, що вчителі — це невміла прислуга, яка вічно щось «не додала», а тому не заслуговує на вдячність.
Підсумовуючи сказане констатую наступне:
- Коли зараз вчителя величають надавачем послуг зводиться нанівець його соціальна місія. На жаль, повага до Вчителя стає втраченою традицією.
- Ідеологія освіти як послуги якимось дивним чином поєднується із старим радянським баченням вчителя як «серцевіддаваки дітям». З високих трибун досі лунає висловлювання ідеальної вчительки:
«навіть, якби мені не платили ні копійки, я б все одно ходила на роботу до школи». І лунають висловлювання очільників про те, що вчителі працюють не за гроші, а за покликанням. Тобто вчителювання для «надавача освітньої послуги» уже є винагородою?! З якого дива?
- У ситуації, коли якість освіти в Україні критично падає, крайнім роблять «надавача освітньої послуги». Якщо вчитель не зміг як слід надати (не зацікавив «здобувачів» тощо), то навіщо йому платити більше за неякісно надану послугу?!
Апологети цього підходу намагаються замовчувати, що учень і тільки учень є "носієм" якості освіти, він є активним суб’єктом і співтворцем власного навчання. А школа і вчитель, за словами Івана Осадчого, лише створюють «упорядковану сукупність умов, які уможливлюють здобування учнем загальної середньої освіти». Якщо він захоче ними скористатись…
- Якщо він учителя чекають ефектної демонстрації надання послуги, він змушений демонструвати на публіку те, що виглядає ефектно для людей далеких від освіти. Звісно, ефектність не дорівнює ефективності. А ефективність абсолютної більшості новомодних інноваційних методик, попри їхню «розкрутку», як правило, не доведена наукою. На жаль, зараз багато вчителів змушені ганятися за модними інноваціями, замість того, щоб зосередитись на перевірених практиках, які реально працюють.