Дарія Волкова: Я не пам'ятаю свій перший поцілунок
Дарія Волкова – молода українська акторка, яка вже встигла знятися у десятках фільмів. Свою кінокар'єру вона розпочала якраз під час повномасштабного російського вторгнення в Україну.
- Netflix впроваджує у свою систему ШІ: нарешті можна буде знайти фільм за власним настроєм
- Все твоє життя говорить про те, що якщо чогось дуже хотіти – це можна отримати. Чи це так?
- Скоріше про те, що замало просто хотіти — у напрямку бажаного треба працювати. Саме цим я й займаюся, навіть коли хочеться опустити руки. Вірю, що це поступово наближає до бажаного результату. Мій темперамент вимагає всього й одразу, а життя вчить мистецтву маленьких кроків і отримання задоволення від процесу. Стадії заперечення, здається, вже позаду — наближаюся до прийняття.
Як казав один із моїх викладачів акторської майстерності: «Роби, що робиш, і будь що буде». Часто згадую цю фразу (усміхається).
- Чому обрала саме професію актриси?
- Проявлятися через творчість, здається, — моя вроджена потреба. Із п’яти років я наполягала, щоб мене відвели до музичної школи на фортепіано, потім — на вокал, і це все були суто мої ініціативи. Перші акторські спроби насправді сталися майже несвідомо, з цікавості, а далі я й сама не помітила моменту, коли мене з головою затягнуло в цю професію.
Мені дуже важливо, щоб те, чим я займаюся, було мені цікаве, викликало внутрішній драйв, змушувало постійно дивитися ширше, копати глибше — і акторство дає цю можливість.
Дарія Волкова не шкодує про вибір професії- Думаю, є актори та актриси, які тобі подобаються і на яких ти рівняєшся. Назви їх.
- Мені не дуже близьке формулювання «рівнятися на когось», бо це — наче про порівняння. А я вважаю, що порівнювати себе варто тільки із собою вчорашньою. Мені ближче — надихатися певними особистостями, їхніми історіями, творчістю, але йти своєю дорогою. Від натхнення прокидається поштовх діяти.
Перші імена, які спали на думку зараз, — це Емма Стоун і Марго Роббі. Але мене надихає в цілому багато речей і людей — і не обов’язково це актори й актриси.
- Як думаєш, що важливіше — талант чи старанність?
- Думаю, 30% — це талант, і 70% — плідна, системна робота.
Талант - це фундамент, старт, а далі процес розвитку, який для мене не має кінцевої точки. Я захоплююсь людьми, які навіть досягнувши висот і визнання продовжують вдосконалюватись.
Є певні природні «бонуси», назвемо їх так. Якщо говорити про акторство, то це харизма, енергія, творча індивідуальність, те, що чіпляє і привертає увагу з перших секунд появи актора в кадрі чи на сцені, але навіть найяскравіші природні дані потребують техніки і точності.
- Нині війна. Наскільки складніше чи простіше тобі в такий період розкривати себе?
- Та інша реальність — «до війни» — вже надто далека і надто забулась.
Коли почалась війна, я якраз навчалася акторській майстерності, і я пам’ятаю: коли після кількох місяців перерви повернулась до навчання, до репетицій, у голові промайнула думка: «А про що раніше я взагалі грала?», бо війна ніби прибрала зайве й оголила те, що справді важливе.
Але, звісно, я дуже важко переживаю всі ці страшні трагедії, як і всі. У дні зйомок намагаюсь не надто заглиблюватися в новини — просто шукаю актуальні збори і переказую донати.
Акторка впевнена, щоб досягти успіху, одного таланту мало- Ти сама прийшла у мистецтво. Завжди було цікаво — наскільки легко грати любовні сцени? Ти пам'ятаєш свій перший поцілунок у кадрі?
- Мені легко, чесно. І я якось завжди усвідомлювала, що в мене є певний зовнішній типаж, і ролей усіляких коханок буде багато. Насправді поки завжди щастило з партнерами й режисерами — все створювалося в атмосфері гри та легкості.
Перший поцілунок, на жаль, не пам’ятаю.
- Впевнений, багато хто хотів би повторити твій шлях. Що їм порадиш?
- Ой, та ви що. Я щиро вважаю, що поки лише на самому початку свого шляху, тому не впевнена, що маю моральне право роздавати поради. Але якщо відштовхуватись від власного досвіду, то, мабуть, найперше — це вірити в себе. А ще — помічати і не знецінювати свої маленькі перемоги. Бо великі результати народжуються з малих кроків.
Я вже казала про те, що мені треба все і відразу, я бачу для себе якісь масштабні цілі і орієнтири, і поки я не в тій точці - все решта здається дрібним і неважливим. Але насправді це мій шлях, який часто нелегкий, до якого докладається багато зусиль і я вчусь ставитись до нього з повагою.
Іноді просто треба зупинитись і похвалити себе. За кожен крок.
І ще одне — дозволяти собі помилятися, бо де помилки – там точки зросту. Це я завжди повторюю і собі, і своєму внутрішньому перфекціоністу.
Дарія Волкова радить не звертати зі свого шляху- У цьому житті все реально? Чи є нереальні речі?
- Реальне — це те, у що ми віримо.
Наше сприйняття, досвід, страхи, блоки, бажання - все це формує особисту реальність кожної людини. І я ще думаю, що часто цю реальність формує внутрішня готовність до певних речей. Іноді треба вирости до своїх же бажань.
Я практикую одну медитацію, коли ти чітко собі уявляєш бажане, ніби в тебе це вже є, і відслідковуєш власні відчуття, думки. І от я на собі спостерігала, як мені здається, що я чогось дуже хочу, рухаюсь до цього, а на рівні тіла - виникає страх, все стискається і блокується. Тому всій реальності свій час і внутрішня готовність.
- І, звичайно — Оскар у нас буде? Адже так?
- Якщо говорити про Україну — то він уже є. І це тільки початок. Ми маємо потужних режисерів, акторів, сценаристів, які створюють глибоке, чесне, сильне кіно. Я впевнена, що світ буде відкривати для себе ще багато українських історій, і нагороди — це лише зовнішній прояв глибинного процесу, який уже відбувається.
А якщо конкретно про мене — скажу, певно, непопулярну думку, але в мене немає такої мрії. Я не живу з уявленням про «Оскар» як кінцеву ціль. Для мене справжній успіх — це внутрішнє відчуття того, що я на своєму місці, що моя творчість резонує і відгукується у глядачів, надихає і змінює.
Але авжеж, якщо в майбутньому мій шлях приведе до таких вершин — я з вдячністю це прийму.