Гуцул: «Зберегти державність – основна наша задача і це ми робимо щодня»

Він пішов воювати три роки тому. Одразу потрапив в десантно-штурмову бригаду. Перші його бої були під Херсоном, далі – Донеччина, потім – Харківщина. У серпні 2023 року він пішов у СЗЧ (самовільне залишення частини – ред.). Рік і три місяці пожив на цивілці: влаштувався на роботу, побудував сім’ю. Після того, як прийняли закон, що можна повернутися на службу, то приєднався до «Десятки» (109 батальйон, що у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс»). Більше про Гуцула з Чернівців – у статті «Галицького кореспондента». Усі мають вміти усе
Був Київ під загрозою, тому я розумів, що треба було вставати і йти. Я не проходив жодні медичні чи навчальні заклади. Приїхав, один день постріляв з автомата і РПГ (ручного протитанкового гранатомета) та поїхав на схід. Мої перші бої були під Херсоном.
Озброєння не вистачало, але зброя гарна була, як наша, так й іноземна. Було, що забирали гранатомети в росіян. Все, що нам давали, все освоювали і на всьому вчилися усі водночас. Бо, якщо хтось випадає із строю, то треба бути готовим одразу стати на його місце. Усі мають вміти все, тому ми вчилися під час бою. Москалі тиснули, треба було їх відкидати.
Тоді була інакша війна, інакші бої. Адже не було дронів, це зараз ти не можеш вилізти у відкриту місцевість, бо тебе дрон побачить і скид прилетить. А тоді ми нормально давали оркам всратися. Без дронів, як на мене, було простіше.
Люди ставали на коліна
Я часто дивлюся на мапу війни deepstate. Багато з тих місць, якщо не всі, де я воював, уже червоні, окуповані. Ми втратити багато позицій. Найбільше мені шкода за Піски, якби ми тоді зберегли цей населений пункт, то і під Покровськом би не було цієї двіжухи і Авдіївка була би наша. Але, на жаль, цей напрямок не підтримали, як слід, тому все посипалося.
Найбільше запам’яталося, як на харківському контрнаступі, ми змогли вибити противника. Штурмували села: їхали на БТРі, потім брали боєприпаси і йшли «на зачистку». Цивільних, як правило, на той момент не було, люди старалися сховатися. Хоч було й таке, що вони прикривалися цивільними.
Були тяжкі бої. Пригадую, після бою, люди побачили нас, то плакали, на коліна ставали. Вони ж 8 місяців жили в окупації. Також нам розказували, де орки заховалися. Бо їхня колона втікала в бік Сватово, а це 200 одиниць техніки, але дехто відстав і люди допомогли їх взяти в полон.
Страшне було в тих селах: розстрілювали дітей, ґвалтували жінок, до тепер відкопують братські могили. Тоді у мене була найкраща мотивація – це вдячні люди. Ти розумів, що робиш і для чого. Ворог продумав оборону
Потім пішов вчитися на сержанта. Створили іншу бригаду. Я став командиром відділення. Американці тоді нас навчали, видали нам машини. Бої були тяжкі. Пригадую, багато хлопців було 300-их, командир взводу – серед них, він прийняв на себе міну. А я прийняв рішення і взяв на себе відповідальність, щоб відійти.
Нас було 12 людей, з них чотири – дуже тяжкі поранення мали. Доїхали до наших на пробитих колесах. Машина наша горіла. Приїхали і я давай шукати медиків. Нас вивели відпочити. Когось прокапали і повернули, доукомплектували підрозділ і відправили знову на штурм.
Але у ворога так добре була продумана оборона, що ми навіть першу лінію не могли прорвати. Увіть собі: окопи з піхотою, потім – колючка, далі – зуби дракона, після цього – протитанковий рів, і так кілька разів.
Крім того, вони обстрілюють КАБами (керована авіаційна бомба – ред.). А в нас нічого проти КАБів, як тоді не було, так і зараз нема.
Словом, ми з головним сержантом забрали усіх поранених та відступили. Приїхали на нашу точку, здали зброю, розписалися і поїхали додому.
Військові – це капітал
Був у СЗЧ один рік і три місяці. Дівчина мене чекала півтора року. Тож, я приїхав та одружився. Працював на роботі, побудував сім’ю. Син у мене народився. А потім вийшов закон, що люди із СЗЧ можуть повернутися. Тож я повернувся, так потрапив у 109 батальйон «Десятки».
Наразі виконую ті самі задачі, що й раніше: тримаю оборону. Також лікую плече, бо мав травму ще до повномасштабного вторгнення, а шпиці зламалися на позиціях. Скоро буду йти на операцію, бо не можу бронежилет носити, рука німіє. Тож, ротний сказав лікуватися.
Командир має берегти свій склад. Хлопці – це не ресурс, а капітал, який треба раціонально використовувати. Я не приховую, що тяжко тут. Заходимо на позицію і думаємо: Господи, лиш би сьогодні вижити. Зараз наші позиції у бліндажах. Ще в 2023 році ми воювали в посадках. А зараз у них fpv, мавіки 3т, і ще й дрони на оптоволокні, коли вже й РЕБ не допомагає.
Зберегти державність
В мене давно мотивація пропала. Проте я розумію, що ніхто, крім нас, цього не зробить. Сину 10 місяців. Від коли він з’явився, то я зрозумів, що нема нічого важливішого, ніж сім’я. Це вже другий син, першого маю від попереднього шлюбу.
Хочу приймати активну участь у вихованні і все це б’є по мозгах. Перші кроки бачу по відео. Але то не лише в мене така ситуація, а в багатьох військових.
А міркувати, що було за ці роки правильно, а що командування не то зробило нічого не дасть, вже на це не вплинеш.
В демобілізацію я не вірю, це було зрозуміло ще в 2023 році, в переговори теж не вірю, думаю, якщо буде пауза, то москалі перевзуються і ми вже тоді не зробимо нічого.
Ми зробили багато, але це не кінець. Зберегти державність – основна наша задача і це ми робимо щодня.

Тетяна Соболик