Табу на публікацію зображень наслідків воєнних злочинів — це пряма дорога до замовчування

На жаль, зараз у Fecebook несеться деякий тренд під назвою «Якщо ви не забороняєте зображення мертвих тіл — ви негуманні». Боюся, проблема набагато складніша, ніж персональне горе. Ми маємо справу з воєнними злочинами, які потребують фіксації й суспільного осмислення. Правду про звірства потрібно не лише знати, але й бачити. Інакше — це заперечення злочину.(Додам дисклеймер: я, звісно, говорю про фіксацію з огляду на чинні норми етики воєнного репортажу).

Боюся, що замовчування та візуальна цензура смерті — це якась така наша короткострокова форма психологічного захисту від війни, яка в довгостроковій перспективі, якщо ми створимо стерильний інформаційний простір з огляду на примат права на приватність, буде сприяти витісненню, табуюванню теми війни, деперсоналізації жертв. І, як наслідок, сприятиме колективній амнезії. Що своєю чергою вже буде загрозою нацбезпеці.

Я зараз напишу таку крамольну, може, річ для деяких лідерів руху за витіснення горя з інформпростору: я вважаю важливим те, що люди репостять фото з наслідками обстрілів росіян. Те, що люди репостили фото розстрілу Мацієвського,

було важливим.

По-перше, тому, що громадяни отримують інформацію переважно із соцмереж, це реалії нашого життя. І ці репости є одним з основних каналів інформування суспільства про те, що росія ось так вбиває беззбройних військовополонених. Це річ, яка, зокрема, гуртує нас у протистоянні злочинам росіян.

По-друге, репости — це форма переживання травми зокрема. Впевнена, що люди, які репостять, плачуть і співчувають, а не роблять це, щоб насміятися. Наскільки я пам’ятаю, травмотерапія починається не з уникнення болю, а з визнання й проживання. Такі репости — це, можливо, інструмент нашого колективного зцілення, а не повторна травматизація чи неповага.

Про документування. Бачила що народ писав у Fecebook, що журналісти не документують. Насправді ті, хто документує, спираються, зокрема, на матеріали журналістів. Зображення, зняті незалежними журналістами (а не державними структурами), мають дуже високу доказову цінність. Також є досвід країн, що пройшли через геноциди, тоталітарні режими до нас — Руанда, Німеччина. Там візуальний архів трагедій був дуже важливим і сприяв суспільному переосмисленню.

Про законодавство. Та нема там чорно-білого рішення, про яке раптом усі забули, а хтось один вчитався й нагадав. Приватність — важливе право. Але в умовах війни, коли йдеться про масові вбивства, зруйновані цивільні об'єкти, тіла на вулицях, ми не можемо захищати приватність так, щоб це перекреслювало суспільний інтерес.

Тому треба розумний компроміс між приватністю й суспільним інтересом — який, нагадую, базується на вже наявних етичних стандартах і який все одно неможливо дуже чітко зафіксувати, бо все завжди залежить від ситуації. Етична публікація — це публікація з контекстом, попередженням у заголовку, за потреби з блюром або без впізнаваних рис особи, з дотриманням людської гідності.

І наостанок. У кожній професії є порушники. У кожнісінькій є ті, хто перегинає чи помиляється. Це не означає, що всю професію треба викинути на смітник, що всі журналісти — шакали-повії, ушльопки, сутенери і як їх тільки не називали за ці два дні. Профспільнота свідомо засуджує ці два фото, які всіх тригернули (нагадаю: голий огрядний чоловік, можливо, мертвий; оголені поранені груди жінки у «швидкій»). В обох випадках йшлося про людську гідність, і це дійсно було порушенням. Але ці два порушення в жодному разі не є виправданням для закликів про тотальну заборону.

Табу на публікацію зображень наслідків воєнних злочинів — це пряма дорога до замовчування.

А отже, до безкарності росії.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.