Волинська трагедія: що треба знати про криваві події 1943-го

Криваві події на Волині та у Східній Галичині 1942-1943 років під час нацистської окупації - одна з найтрагічніших сторінок Другої світової війни на території України та один з найболючіших епізодів у польсько-українському сусідстві, який і досі тяжіє над відносинами між обома народами. Про події, оцінки та передісторію диспуту - в огляді DW.

Який історичний контекст?Після початку Другої світової війни та німецької окупації у краї, де століттями в цілому мирно уживалися представники кількох народів, все йшло до великої крові: німецьке населення було переселено, єврейське - винищено у Голокості. Зосталися українці й поляки, зі взаємними претензіями, і затиснуті між гітлерівським та сталінським тоталітарними режимами.

"Волинська трагедія", як вона подається в українській історіографії, або ж "Волинська різанина" - як її називають у Польщі, - серія кривавих розправ та акцій відплати, яка прокотилася Волинню та прилеглими землями на Заході України у 1942-1943 роках. Кульмінацією вважають "Криваву неділю" 11 липня 1943 року, коли під напад українських націоналістів,

як вказує польська сторона, потрапило 99 польських сіл (сучасні українські історики, не оскаржуючи масштабності подій, наводять дещо меншу кількість населених пунктів). Саме цю дату у Польщі обрано офіційним днем вшанування пам'яті жертв Волині.

Про яку кількість жертв ідеться?Як це нерідко стається, коли йдеться про масові злочини, історики обох країни досі суттєво розходяться в оцінках кількості жертв: Польський інститут національної пам'яті (ІНП) говорить про 100 тисяч поляків-жертв на Волині й на прилеглих територіях. Деякі історики, як Леон Попек з Управління вшанування боротьби та мучеництва при ІНП, оперують вищими цифрами - 130 тисяч убитих поляків. Досі, за даними українських ЗМІ, вдалося ідентифікувати 18 тисяч польських жертв.

В Україні найчастіше називається цифра у 60 тисяч польських жертв. Щодо числа загиблих українців, то дослідники Українського католицького університету (УКУ) на основі свідчень і церковних метрик, припускають, що могло загинути від 9 до 10 тисяч. Ідентифікувати їм вдалося 3 тисячі убитих. Загалом же в Україні найчастіше називається цифра у 10 тисяч українських жертв,

що загалом відповідає оцінкам польських істориків.

У чому різниця в трактуваннях?Різні підходи в оцінках подій на Волині 1942-1943 років помітні вже з характеризації: в Україні говорять саме про "трагедію", наголошуючи на обопільній відповідальності як самих народів, так і окупаційних тоталітарних режимів, що створили передумови для зіткнення між сусідами та кровопролиття, та нагадують про акції помсти польського підпілля, зокрема Армії Крайової. "Волинська трагедія - не різанина українців проти поляків, як показують наші польські сусіди, - говорив у розмові з телеканалом ICTV український історик Павло Гай-Нижник. - Це конфлікт, провокований німецькою владою та російсько-радянським підпіллям до того, щоб зіштовхнути два народи під приводом попередніх протиріч".

Натомість з польського боку твердо заявляють про те, що ці масові вбивства "були не спонтанним спалахом ненависті, а результатом тривалого впливу ідеології націоналізму", пише офіційний польський історичний вісник Dzieje.pl. "Події на Волині були геноцидом. Метою було знищення поляків як національної групи",

- твердив в ефірі телеканалу TV Republika заступник директора Музею Другої світової війни в Гданську Гжегож Берендт.

Польські історики кажуть, що на користь саме геноцидального наміру - того, що повоєнною юридичною мовою називається dolus specialis, прямо вказує таємна директива командира УПА-Північ Дмитра Клячківського (Клима Савура), у якій ідеться про ліквідацію "польського елемента". Вказівки, про які стало відомо на початку 1990-х, у Варшаві вважають одним із ключових доказів існування попереднього плану етнічних чисток. В Українському інституті національної пам'яті автентичність цитат та самого документа піддавали сумнівам. Прірва наративів поглиблювалася.

В одному історики з різних країн погоджуються: розправи на Волині, навіть на тлі усіх жахів Другої світової війни, вирізнялися рідкісною брутальністю: у хід йшли сокири, вили, серпи. "Загони УПА попросту не мали амуніції, це були типові партизанські загони, тому через брак амуніції страчували сокирами", - пояснив телеканалу TVN24 археолог, керівник польської ексгумаційної місії на Волині у 2011 році Олаф Попкевич.

Усе ж, у цьому пеклі були й історії праведництва: українці врятували 2527 польських сусідів. 384 українці заплатили за цю допомогу своїм життям. За прикладом інституту "Яд-Вашем" у Єрусалимі, який нагороджує тих, хто рятував євреїв у Голокості титулом "Праведника народів світу", і серед яких є й дивовижні історії героїзму українських сімей з Волині, з 2017 року за порятунок поляків відзначають у Варшаві медалями "Virtus et Fraternitas" ("Мужність і братерство" - Ред.

Якою є історична пам'ять?У радянську добу в ПНР та УРСР складну тематику міжнаціональних відносин у воєнний час не педалювали й навіть навмисне замовчували. Поодинокі ексгумації відбувалися у 1960-х роках у зв'язку з кількома судовими процесами.

Усе змінилося із поваленням комунізму наприкінці 1980-х, коли спочатку Польща, а потім і Україна стали на шлях демократії, відкрили архіви та почали опрацьовувати власну історію. У березні 1994 року обидві держави уклали угоду про збереження місць пам'яті та поховань та визначили відповідальні за співпрацю органи та комісії. Перші такі роботи в Україні почалися ще до укладання угоди,

у 1992-му.

Усе ж, упродовж років сторони регулярно обмінювалися взаємними закидами у необ'єктивності підходів та політизації історії. У Варшаві також нарікали, що до такої болючої для сусідів теми відсутня достатня увага в широкому українському дискурсі, її не вивчають у школі. Наприклад, якщо відкрити ґрунтовний посібник "Історія України" (Львів, 1998 р.), то на "волинську" тематику конкретики небагато: "Внаслідок трагічних подій обидва народи зазнали великих втрат, загинули тисячі мирних жителів краю. Українсько-польське протистояння, то нарастаючи, то спадаючи, продовжувалось до 1947 року".

Україна справді недооцінювала інтерес в Польщі до теми Волині, згаявши час, зазначав в одному з інтерв'ю DW український історик з берлінського Університету Гумбольдта, спеціаліст з історії Польщі, Андрій Портнов. Одна з причин, на його думку, - в тому, що багато українців не знали про ті події.

Днями в ефірі Kanal Zero президент Польщі Анджей Дуда, посилаючись на розмову зі своїм українським колегою Володимиром Зеленським, розповів, що у школі в Кривому Розі, де той навчався,

про Волинську трагедію не розказували. Сам Зеленський досі не коментував цю заяву.

Звідки з'явився мораторій на ексгумації?Попри те, що Україна та Польща у цілому просувалися вперед в історичному діалозі за формулою "Просимо пробачення і пробачаємо", яку ще з 1990-х за прикладом польсько-німецького примирення обстоювали президенти України та Польщі Леонід Кучма та Александер Квасневський, тінь "Волині", з її багатьма неідентифікованими жертвами, все ж далі тяжіла над відносинами. У 2010-х роках роботи з ексгумації, то виконувалися, то зупинялися.

У грудні 2014 року президент України Петро Порошенко приніс вибачення від імені українців під час виступу в Сеймі. Але вже улітку 2016-го той же польський парламент визнав Волинську трагедію геноцидом. Підігрівав тему і вихід на екрани нашумілого фільму "Волинь" режисера Войцеха Смажовського, також неоднозначно сприйнятий в Україні.

З квітня 2017-го року в Києві оголосили мораторій на ексгумації у зв'язку зі суперечкою довкола українських військових поховань та вандалізму на погостах в Польщі, зокрема, у Грушовичах.

У Варшаві, як пояснив у недавній розмові з DW польський історик Лукаш Адамський, весь час вважали цей мораторій несправедливим, адже він прив'язував питання відновлення військових некрополів до перепоховання цивільних жертв. Тон польських політиків ставав дедалі різкішим. "Україна з Бандерою до Європи не увійде", - говорили у 2017-му, зокрема, голова панівної тоді партії "Право і Справедливість" Ярослав Качинський та інші польські достойники. Але й сама Польща скоро наразилася на хвилю критики з усього світу за власний закон про історію.

Суперечка тривала далі й у 2024-му міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш заявив, що Україні зрештою мають висунути ультиматум: жодного вступу в Європейський Союз без вирішення диспуту щодо волинської теми. Президент Дуда розкритикував цю заяву, але опитування газети Rzeczpospolita у вересні 2024 показало, що більше половини поляків (52,6 відсотка) підтримують таку позицію.

Коли і де мають розпочатися роботи?Відновлення кількох українських військових поховань у Польщі, а також спільна участь президентів Володимира Зеленського та Анджея Дуди на службі у Луцькому костелі святих Петра й Павла на 80-і роковини Волині у липні 2023-го,

поволі готували ґрунт для зближення позицій українців і поляків.

З осені 2024 повідомлялося про видачу Україною окремих дозволів на роботи у відповідь на запити польських громадян. А про дипломатичний прорив за результатами переговорів у Варшаві глав МЗС України і Польщі прем'єр Дональд Туск оголосив у листопаді 2024 року: було досягнуто домовленостей про пошуково-ексгумаційні роботи на Волині та сусідніх областях. У січні у Львові зустрілася українсько-польська робоча група з історичних питань й обговорила вирішення процедурних проблем.

І от у середу, 23 квітня, стало відомо, що робочі групи міністерств культури України та Польщі вже наступного дня розпочнуть ексгумаційні роботи на території колишнього села Пужники в Тернопільській області за участі експертів обох країн. Як повідомило міністерство закордонних справ України у середу, 23 квітня, про це йшлося під час телефонної розмови заступника голови МЗС України Олександра Міщенка з польським колегою Мареком Правдою. Дипломати, зокрема, підкреслили "важливість продовження конструктивної співпраці" у сфері національної пам'яті.

Раніше міністерка культури та національної спадщини Польщі Ганна Врублевська в ефірі радіо RMF24 відзначила "добру волю" з боку України, водночас вона застерегла від спроб Росії зіграти на емоціях у цій болючій темі.

За оцінками польських фахівців, на Волині існує близько 1,5 тисячі місць масових страт поляків. Вони впевнені, що незважаючи на те, ще минуло понад 80 років, спеціалістам не складе труднощів реконструювати трагічні події. Польща та Україна тепер прагнуть не лише гідно перепоховати жертв і з честю зберігати пам'ять про них, але й сподіваються, що вирішення суперечки сприятиме розрядці давньої напруги між двома країнами.