“Я хлопців не покину”: у Краматорську попрощалися з Максимом Вдовиченком, який загинув на передовій ще восени 2023
Його тіло нещодавно повернула родині російська сторона
22 квітня на Алеї Слави у Краматорську відбулося прощання з Максимом Вдовиченком — місцевим жителем, який загинув, захищаючи рідну землю від російських окупантів.
Максим народився і виріс у Краматорську. Навчався у 35-й школі та в одному з міських інтернатів. Після закінчення школи мріяв працювати водієм, однак життя повело його різними стежками: працював на будівництві, а перед мобілізацією був експедитором у магазині «Тріумф».
У мирний час Максим мав особливу любов до землі — захоплювався фермерством, садив овочі та доглядав за рослинами.
«У нас є друг, який тримає поля. Ми часто до нього їздили, і Максим обожнював копатися в землі. Навіть біля під’їзду садив помідори, перець, різну розсаду», — згадує брат загиблого Сергій.
З дитинства Сергій пам’ятає кумедні моменти — як Максим забирав у них соски та пляшечки. Але зрілість зробила його спокійним, доброзичливим і завжди готовим прийти на допомогу.
«Що б не сталося — прийде, вибачиться. Був дуже чуйним, завжди допомагав. За рідних, звісно, міг заступитися»,
— розповідає Сергій.
У липні 2023 року Максима мобілізували. Він був призначений старшим водієм у *** механізовану бригаду. Після підготовки його направили до Донецької області. Коли Максим вперше прибув на позиції, один із побратимів сказав: «Перед нами Донецьк — його видно, як на долоні».
Більшу частину служби він провів саме під Авдіївкою. Разом з іншими облаштовував оборонні рубежі. Як водій, рідко вступав у прямий бій, і навіть під час всієї служби не зробив жодного пострілу по людях — тільки в навчальному центрі, по мішенях.
«Я йому казав: “Поки присягу не прийняв — йди в СЗЧ, воно тобі поки не треба!” А він усе: “Я хлопців не покину”. От і не покинув. Усі там і загинули», — зі сльозами згадує брат.
У день загибелі Максим із побратимами перебував на першій лінії оборони. Почався штурм, і їх не встигли замінити. Про його смерть родина дізналася з телефонного дзвінка — невідомий голос повідомив, що «більше не варто дзвонити — ваш родич не здався, а загинув як доблесний воїн, борючись до кінця».
Згодом російська сторона передала тіло захисника родині. У Максима залишилися донька,
сестра і двоє братів.
Максим мав мрію — після війни купити маленьку квартиру «для себе», яка згодом перейде доньці. Ще однією мрією був будинок на колесах — щоб подорожувати Україною. Але все це він планував зробити тільки після отримання водійських прав.
«Ми ніколи не виїжджали далеко — максимум на 100 кілометрів від Краматорська. Любили їздити на Маячку, на другий ставок. Там військові якось завезли пісок, ми допомагали його розкидати. Зробили гарний пляж — щоб дітям було де купатися», — згадує Сергій.
Сьогодні ім’я Максима Вдовиченка назавжди вписане в історію Краматорська. Його відданість, гідність та любов до рідної землі залишаться в пам’яті не тільки рідних, а й усіх, хто знав його особисто або дізнався про нього після смерті.
Фото: Дмитро Глушко/Kramatorsk PostДжерело