«Країна в біді». Хто підняв Городню по тривозі у ніч Чорнобильської катастрофи
Володимиру Григоровичу Кучерявенку з Городні 83 роки. З 1992 року він перебуває на заслуженому відпочинку.Вийшов на пенсію він з посади начальника відділення МЧС в Городнянському районі, в якому прослужив 27 років. А загальний його трудовий стаж у ці структурі, яка підпорядковувалась на той час Міністерству внутрішніх справ,становить 33 роки. Саме він вночі на 26 квітня 1986 року отримав о другій годині ночі від начальника Чернігівського МЧСполковника Михайла Іванцова наказ приводити до дії план екстрених заходів на випадок надзвичайних подій. Як усе відбувалось – Володимир Григорович розповів редакції «Новини Городнянщини» через 39 років після тієї страшної ночі.
Служити у відділення МЧС у Городні Володимир Григорович прийшов у 1965-ому році. Спочатку він закінчив Харківський пожежно-технічний інститут, після якого у званні лейтенанта був направлений для несення служби в Семенівці, згодом – у Ріпках. А коли Городянський район знову став окремою адміністративною одиницею, повернувся у рідне місто інспектором державного пожежного нагляду. Керував тоді ним Степан Михайлович Косач.
А через кілька років, на початку 70-их років, за вказівкою обласного керівництва цю посаду довірили Володимиру Кучерявенку.
– На той час у моєму підпорядкуванні перебували 21 пожежна команда по селах Городнянського району і дві в місті – безпосередньо наша і льонозаводська. А в оперативному відношенні підвідомчими були й спеціалізовані пожежні машини комбікормового та телезаводу та навіть місцевої військової частини, коли в них не було польотів.З людей у підпорядкуванні – п’ять офіцерів і до двох сотень інших пожежників. Зарплата тоді у пожежників була невелика, і було мало бажаючих працювати у цій структурі. Тому доводилось багато зусиль докладати до підбору кадрів.
Саме про ту ніч 26 квітня 1986 року Володимир Григорович розповідає так:
– О другій ночі мені подзвонив мій начальник з Чернігова, полковник Іванцов. Я почув: «У країні серйозна НП. Тому маєте організувати негайно введення в дію плану екстрених заходів. Все зі складів надзвичайного запасу привести в готовність до ранку і негайно доставити у Чернігів!». А в нас у НЗ було законсервовано тільки пожежних машин п’ять штук!
І дві радіостанції на сухозаряжених акумуляторах. І решти обладнання та оснащення на роботу цілого пожежного батальйону. Я не знав що трапилось і командир не пояснював. Сухим і жорстким тоном сказав: «Треба! У країні біда!». Завідував складами у нас Володимир Семеніхін. Я одразу підняв його, але ж було зрозуміло, що треба задіювати більше людей, а, вірніше, всіх.
Володимир Григорович згадує, що було складно пояснити людям причину такої тривоги, адже він сам її не знав, бо це залишалось таємницею. Однак план мобілізаційних заходів, затверджений тодішнім райвиконкомом, який передбачав які саме люди і яка техніка задіюються в екстреному випадку, спрацював як злагоджений годинниковий механізм.
– Я негайно подзвонив директору автопарку Якову Єрмоленку, керівнику райсільгосптехніки Шарику, воєнкому, голові виконкому (на жаль, імена та прізвища вже не всі пам’ятаю) і сказав, щоб вони негайно піднімали людей і згідно мобілізаційного плану доставили передбачені ним техніку і людський ресурс до пожежної частини, – згадує Володимир Григорович. – Люди повинні бути зібраними,
а техніка – заправлена пальним і з зарядженими акумуляторами. Від військкомату вночі були відправлені посильні, які оббігали будинки й будили потрібних людей. Звичайно, ніч була повна метушні, тривоги і невідомості. Але мобілізаційний план спрацював без збою і вранці колона техніки і людей з Городні відправилась у Чернігів. Всього в ній рухалось десь три десятки машин.
Тільки по прибуттю в Чернігів Володимир Григорович дізнався реальну причину екстреної мобілізації. Цю інформацію вони отримали прямо на трасі під Чернігів. Подальший напрямок руху був уже відомий – Чорнобиль.
– У маленькому селі під Чорнобилем нас під вечір розмістили, – каже він. – А вранці нас, трьох офіцерів – мене і ще двох з Чернігова – повезли до місця катастрофи. Показали, щоб ми розуміли масштаб біди і усвідомили що ми повинні були робити. Потім ми повернулися назад у село. Стояли на трасі, мили– змивали радіацію з будівель, асфальту, техніки, людей, які виїжджали з Чорнобиля. Ніхто ніяких нам спецодягів та дезрозчинів не давав. Просто брали воду з Дніпра і поливали, поливали, поливали все і всіх довкола.
Ми там були кілька днів. Я і до чотирьох десятків городнянських хлопців – як пожежників, так і простих чоловіків, залучених через військкомат. І взагалі там були тисячі військових, поліцейських, пожежників, які стали на боротьбу зі скаженим атомом та долучились до евакуації людей з небезпечної зони.
Володимир Григорович каже, що їм провели інструктаж – що треба змінювати одяг, митися. Але хто там що виконував з того – була вселенська біда, яку вони змивали водою. Масштаб біди він як випускник спеціалізованого вищого закладу добре розумів.
– На жаль, практично вже нікого з колег, хто був тоді там зі мною, не залишилось серед живих, – з гіркотою каже Володимир Кучерявенко. – Доз опромінення нам тоді ніхто не вимірював, тож накопичена радіація незримим ворогом осідала в організмі, вбиваючи його – когось одразу, когось повільно, через роки. Мене відправили додому першим, через кілька днів. Зіграло роль те, що моя дружина Надія у 1985 році захворіла на онкологію. Лікування великого ефекту не дало, вона повільно згасала. Коли через кілька днів зняли таємницю над тим,
що саме трапилось у Чорнобилі, Надя пішла в райком партії і розповіла ситуацію. А внас на той час ще доньки були не дорослими – старша Наталія тільки поступила в Чернівецький медичний інститут, а меншій Вікторії виповнилось тільки п’ять років. Мене відкликали наказом додому. Дружини моєї не стало через півтора року. Виходить, вона мене врятувала, щоб було кому дітей на ноги ставити.
Володимир Григорович каже, пільг ніяких не має. Як повернувся – не до того було, щоб відслідковувати чи було якесь відрядження, чи заносились у картку дози опромінення, які ніхто у перші дні не вимірював. Хвороба і втрата дружини на той час затьмарили весь білий світ. Та й потім допомоги не було від кого чекати, залишився з двома дітьми сам. Коли вже через роки спробував дізнатись чи має право на якісь пільги, спитали де його відрядження.
– Яке відрядження? Хто про нього думав у ту мить? Дзвінок серед ночі: «Країна в біді!». Я, як і всі інші, просто виконував те, що повинен був робити. І той квітень 1986-го з життя вже ніколи не викреслиш. Кожен, хто піднявся по тривозі у ту ніч,
робив що міг заради себе, заради своїх родин. Я розумію це, коли дивлюсь на своїх доньок і онуків. Старша Наталія працює лікаркою в Чернівцях, молодша Вікторія – викладає іноземну мову у Городнянському ліцеї. Онуків троє – Наташин старший син Олег лікарем хірургом-травматологом у Чехії, молодша донька Надійка – лікарка-гінеколог на Закарпатті. А Донька Вікторії Настя ще школярка, ходить у шостий клас. Саме для того, щоб у них і всіх інших українських дітей було майбутнє, тисячі людей прокинулись по тривозі вночі 26 квітня 1986 року і вирушили у бій зі скаженим атомом. Цей день вписаний в історію України червоними літерами. Дай, Бог, щоб він не повторився ніколи.
Світлана Томаш, Новини Городнянщини
Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини?
Приєднуйтесь до наших каналів:
- в TELEGRAM
- у VIBER
- в INSTAGRAM
Тут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова!